На раптову появу на моєму обличчі плями звернули увагу лише кілька людей, а саме — четверо: власник пристанційної хімчистки, перукар, в якого я стригся, продавець із винної крамнички Омура й знайома бібліотекарка. Тільки вони. На їхні запитання я з розгубленим виразом обличчя небагатослівно відповідав, що потрапив у невеличку аварію. Вони більше не допитувалися, а тільки, ніби виправдовуючись, співчутливо охали.

Мені здавалося, що з кожним днем я все більше віддаляюся від самого себе. Коли довго розглядав свою руку, іноді мав враження, ніби дивлюся крізь неї. Майже ні з ким не розмовляв. Ніхто мені не присилав листів і не дзвонив по телефону. У поштовій скриньці знаходив тільки рахунки за комунальні послуги і всяку рекламу — здебільшого каталоги дизайну й моди з фотографіями суконь, блузок і спідничок весняного сезону. Хоча зима видалася холодною, я іноді навіть забував вмикати опалення. Бо не міг зрозуміти, холод у кімнаті чи в мені. Запалював грубку лише після того, як, поглянувши на термометр, переконувався, що справді холодно, та хоч скільки кімната нагрівалася, тепліше не ставало.

Інколи, як і влітку, я перелазив через огорожу в саду й звивистою доріжкою доходив до місця, де раніше стояв порожній дім Міявакі. У короткому пальті й шарфі, намотаному до підборіддя, я ступав по сухій зимовій траві. Крижаний вітер уривчасто гудів в електричних дротах. Дім Міявакі повністю розвалили, а навколо поставили високий дощаний паркан. Через щілини я зазирав на ділянку, але там не було на що дивитися. Не залишилося нічого — ні дому, ні плиток стежки, ні колодязя, ні дерев, ні телеантени, ні статуї птаха. Крім плоского шматка чорної, щільно утрамбованої гусеницями бульдозера землі, з якої подекуди стирчали купки бур’яну. Я не міг повірити, що раніше тут був глибокий колодязь і я спускався в нього до самого дна.

Спершись об огорожу, я поглянув на дім Мей Касахари, на вікно її кімнати. Однак її тут більше нема. Вона більше не вийде й не скаже: «Добрий день, Заводний Птаху!»

Пополудні одного страшно холодного дня, у середині лютого, я вирішив навідатися у ріелторську контору «Сетаґая Дайіті», що навпроти станції, про яку мені казав дядько. Відчинивши двері, я побачив усередині співробітницю, жінку середнього віку. Біля входу стояв ряд столів, але за ними ніхто не сидів — видно, усі маклери розійшлися у своїх справах. Посеред кімнати стояв великий газовий обігрівач, що випромінював яскраво-червоне тепло. У невеличкій приймальні у заглибині кімнати на дивані сидів невисокий дідок і захоплено читав газету. Коли я запитав жінку, чи можу побачити Ітікаву-сана, старий повернувся обличчям до мене й промовив: