— Дядько розповідав дещо.

— Значить, розумієте, про що йдеться. Обізнана людина такого не купила б. Ми також, хоча якби знайшли необізнаного покупця, то перепродали б з вигодою для себе. Та обман покупця погано пахне. Ми такими оборудками не займаємося.

Я згідливо кивнув.

— Так яка ж фірма його купила?

Старий нахмурив брови, похитав головою, а потім назвав відому ріелторську компанію.

— Вони, напевне, нічого не розізнали. Побачили ділянку, дізналися про ціну й відразу купили. Подумали, що так просто наживуться. Та нічого не вийшло.

— Що? Досі не можуть знайти покупця?

— От-от мали продати, але не вдалося, — згорнувши руки на грудях, промовив старий. — Земля коштує недешево, і коли людина збирається купити її на все життя, то докладно про все розпитує. А навколо цієї ділянки стільки застережливих розмов… І жодної приємної. Якщо звичайна людина їх наслухається, то землю не купить. Бо тутешні загалом знають про ці розмови.

— І скільки правлять?

— За що?

— За ділянку, де стояв дім Міявакі.

Старий кинув на мене начебто трохи зацікавлений погляд.

— Ринкова ціна за один цубо — півтора мільйона єн. Бо, що не кажіть, ділянка першокласна. Житловий район чудовий, багато сонця. Хоча на ринку нерухомості зараз застій, земля не дешевшає. Навіть якщо почекати, вона залишиться в певних межах. Та це стосується лише звичайної землі. А ця ділянка незвичайна. Хоч би скільки вони чекали, вона не подорожчає, а навпаки — подешевшає. Ціна й так уже знизилася — до мільйона ста тисяч за цубо. Усього там приблизно сто цубо, тож якщо поторгуватися, її можна придбати за сто мільйонів.

— Як на вашу думку, ділянка й далі дешевшатиме?

Старий упевнено кивнув.

— Звичайно. Легко спуститься до дев’ятисот тисяч за цубо. Бо саме стільки вони за неї заплатили. Тепер розуміють, що промахнулися, і були б, гадаю, незмірно щасливі, якби повернули собі витрати. Чи погодяться на нижчу ціну, не знаю. Якщо потребуватимуть готівки, то, можливо, хоч-не-хоч продадуть дешевше. Якщо ж не матимуть проблем з грішми — ділянку, гадаю, зберігатимуть. Бо мені невідомо, як ідуть справи в їхній фірмі. Одне можу твердо сказати: зараз вони шкодують, що купили її. З цією ділянкою краще не зв’язуватися, — сказав Ітікава-сан і струсив попіл із сигарети в попільничку.

— У дворі того дому був колодязь, чи не так? Ітікава-сан, ви що-небудь знаєте про нього? — спитав я.

— Так, був, — відповів старий. — Глибокий колодязь. Але недавно його начебто засипали землею. Бо висох. Тож яка з нього користь?