Після довгої перерви вуличний натовп мене пригнічував. Від самого вигляду людського потоку мені перехопило подих, частіше закалатало серце. Оскільки година пік минула, штовханини не мало б бути. Спочатку я ледве пробивався крізь цю юрбу, яка швидше скидалася на велетенський бурхливий потік, що змітає гори й зносить будинки. Трохи пройшовши в цьому потоці, я зайшов у кав’ярню, щоб заспокоїтися, і сів біля вікна, що виходило на широку вулицю. У таку ранню пору відвідувачів виявилося небагато. Я замовив чашку теплого какао й відчужено спостерігав перехожих за вікном.

Скільки часу я просидів — не знаю. Можливо, хвилин п’ятнадцять-двадцять. Раптом я спіймав себе на тому, що пильно супроводжую очима відполіровані до блиску «мерседеси», «ягуари» і «порше», що помалу просувалися заповненою автомашинами вулицею. У променях уранішнього сонця, після дощу, їхні кузови надміру сліпили очі — так, ніби подавали мені якийсь знак. Вони були без жодної подряпинки, жодної плямки. «А їхні власники мають гроші», — подумав я. Така думка ніколи не приходила мені раніше. Я поглянув на своє відображення у вікні й поволі похитав головою. Уперше в житті гроші були потрібні мені до зарізу.

З настанням обідньої пори кав’ярню заповнили відвідувачі, і я вирішив пройтися вулицями. Ніякої мети я не мав — просто захотів поблукати містом після довгої перерви. Переходячи з однієї вулиці на іншу, я тільки думав про те, щоб не зіткнутися із зустрічними перехожими. Ішов, підкоряючись світлофору, куди ноги несли — праворуч, ліворуч, прямо. Засунувши руки в кишені, зосередився на ході як фізичному процесі. З головної вулиці з рядами вітрин універмагів і великих крамниць я пірнув у завулок з крикливо прикрашеними «порношопами», пройшов гамірний квартал з багатьма кінотеатрами, повз тихий сінтоїстський храм і знову повернувся на одну з центральних вулиць. День видався теплий, і більшість перехожих уже була без курток чи пальт. Подував приємний вітерець. Раптом я помітив, що опинився на знайомому місці. Побачив під ногами викладений плитками тротуар, невелику скульптуру і скляну стіну, що вивищувалася перед очима. Я стояв посеред площі перед велетенською будівлею — саме там, де, за дядьковою порадою, минулого літа я спостерігав за перехожими. Це тривало одинадцять днів, а після того я випадково помітив того дивного парубка з футляром гітари й у передній того незнайомого дому дістав битою по лівій руці. І от безцільно поблукавши по Сіндзюку, я знову опинився на тому ж місці.