Жінка ледь-ледь насупила брови. Моє запитання вона почула, однак відповідати, здавалось, не мала охоти.

— Одяг, який він носить, ви йому вибираєте, чи не так? Як недавно мені?

— Не люблю дивитися на погано одягнених людей. Просто не зношу. Хочу, щоб принаймні люди з мого оточення мали якомога кращий зовнішній вигляд. Щоб усе в них — видно це чи ні — було гаразд.

— У такому разі, й моя дванадцятипала кишка вас турбуватиме? — спробував я пожартувати.

— А хіба у вас з нею якісь проблеми? — запитала вона цілком серйозно, пильно поглядаючи на мене. І я пошкодував, що пожартував.

— Та ні, наразі все нормально. Я просто так сказав. Для прикладу.

Жінка знову запитливо подивилася на мене. Можливо, думала про мою дванадцятипалу кишку.

— Я хочу, щоб усі мали охайний вигляд, навіть якщо за це доводиться платити. От і все. Нехай це вас не турбує. Я роблю так винятково для себе. Бо просто фізично не можу терпіти брудного одягу.

— Так само, як музикант з ідеальним слухом не переносить фальшивої гри?

— Та начебто.

— То невже ви купуєте одяг усім, хто вас оточує?

— Так. А втім, таких людей не так уже й багато. Однак усіх на світі не можна одягнути, навіть якщо вони мають неохайний вигляд.

— Усе має свої межі, — сказав я.

— Це правда, — погодилася вона.

Незабаром принесли салат, і ми взялися їсти. Приправи в ньому виявилося справді всього-на-всього кілька крапель.

— Ще якісь запитання маєте? — спитала жінка.

— Хотів би знати ваше ім’я. Це ж так зручно для спілкування.

Якийсь час вона мовчки хрумала редиску. Між її бровами утворилася глибока зморшка — здавалось, ніби вона помилково взяла в рот щось страшно гірке.