— Навіщо вам моє ім’я? Ви ж листів мені не збираєтесь писати. Узагалі імена — це дрібниця, що не має значення.

— Але ж як обійтися без нього, якщо, скажімо, треба покликати вас із-за спини?

Вона поклала виделку на тарілку й легенько витерла губи серветкою.

— Справді. А я про це зовсім забула. У такому випадку без імені таки не обійтися.

Жінка надовго задумалась, а я мовчки вминав салат.

— Виходить, що потрібне якесь ім’я, щоб покликати мене ззаду?

— Та начебто.

— І можна обійтися несправжнім?

Я кивнув.

— Ім’я, ім’я… яке найкраще підійшло б? — сказала жінка.

— Якесь просте, легке для вимови. Бажано конкретне, реальне, яке можна руками помацати й очима побачити. Таке легше запам’ятати.

— Що, наприклад?

— Наприклад, я свого кота називаю Макрель. Правда, тільки від учора.

— Макрель, — промовила вона вголос, ніби для того, щоб переконатись, як звучить це слово. Спочатку своїм поглядом вона прикипіла до підставки для солі та перцю, а потім підвела голову й сказала:

— Мускат.

— Мускат?

— Раптом спало на думку… Можете так мене називати. Якщо не заперечуєте.

— Ні, звичайно… А як назвати вашого сина?

— Цинамон.

— Петрушка, шавлія, розмарин і чебрець,[46] — протягнув я співучим голосом.