І от уже тільки одна стіна відділяє мене від тієї дивної кімнати. Я впевнений, що проникну крізь неї завдяки власним силам і за допомогою густої навколишньої темряви.

Коли я, затамувавши подих, зосереджую свою свідомість, то можу побачити, що є в тій кімнаті. Мене там нема, але я бачу готельний двокімнатний номер 208. Вікна в ньому щільно заслонено шторами, і в кімнаті дуже темно. У вазі — великий букет квітів, що наповнює приміщення важкими спокусливими пахощами. Біля входу — великий торшер. Однак лампочка в ньому погасла, як місяць з настанням ранку. Та коли я з усіх сил напружив зір, то у ледь помітному світлі, що хтозна-звідки пробилося до кімнати, проступили туманні обриси предметів. Так буває в кінотеатрі, коли звикаєш до темряви. На маленькому столику посеред кімнати — трошки надпита пляшка «Cutty Sark», там же у відерці — лід, щойно наколотий, з гострими кутами, і склянка, наповнена віскі з льодом. Холодно блищить на ньому таця з нержавіючої сталі. Котра година — невідомо. Ранок? Вечір? Чи глибока ніч? А може, тут узагалі не існує час? На ліжку в задній кімнаті лежить жінка — я чую, як шурхотить простирадло. Коли вона ворухне склянкою, я чую, як шматочки льоду стикаються між собою і видають чіткий, яскравий звук. Дрібний пилок квітів, змішаний з повітрям, зливаючись із цим звуком, тремтить і від поруху повітря відразу оживає. Пітьма тихо приймає пилок і стає від нього ще густішою. Жінка підносить склянку до рота, випиває ковток і збирається щось мені сказати. У спальні темно, і я нічого не бачу. Тільки ворухливу тінь. Вона хоче щось мені сказати. Затамувавши подих, я чекаю. Чекаю її слів.

Вони тут.

Я оглядаю кімнату згори, ніби уявний птах, що ширяє в уявному небі. Я розширюю краєвид, позираю на нього з пташиного польоту, потім знову наближую до себе. Безперечно, велике значення має спостереження подробиць. Їхньої форми, кольору, відчуття на дотик. Між ними майже немає зв’язку. Вони позбавлені тепла. Зараз я лише механічно ставлю їх у ряд. Та це непогана спроба. Непогано поступово творити реальність — так від тертя каменів або шматків дерева між собою кінець кінцем виділяється тепло й виникає вогонь. Так само від випадкового накладання начебто беззмістовних, одноманітно повторюваних звуків утворюються склади…

Я відчуваю, як у глибині темряви народжується цей слабкий зв’язок. От і добре! Навколо цілковита тиша, і вони все ще не помічають моєї присутності. Стіна, що відділяє мене від того місця, поволі м’якне, немов желе, й тане. Я тамую подих. Ось зараз станеться так, як тоді!