Міцно тримаючись палубного поруччя, Мускат спостерігала, як чорний гарматний ствол повертається в її бік. Його, ще недавно мокрого, умить висушило літнє сонце. Таких величезних гармат вона досі ще не бачила. У Сіньцзіні їй кілька разів траплялися, але за своїми розмірами вони не витримували порівняння з гарматою на підводному човні. З нього подали транспортному судну світловий сигнал: «Негайно зупинитися! Відкриваємо вогонь! Пересадити пасажирів на рятувальні шлюпки!» (Звичайно, Мускат не могла зрозуміти сигналів, але ці накази чітко закарбувалися в її пам’яті.) На транспортному судні, нашвидкуруч переробленому із старомодного суховантажу в розпал воєнного лихоліття, рятівних засобів не вистачало. На понад п’ятсот пасажирів разом з членами команди припадало дві маленькі шлюпки. Майже не було також рятівних жилетів і навіть рятівних кругів.

Стискаючи руками поруччя, Мускат, як зачарована, прикипіла очима до обтічного корпусу підводного човна, що виблискував на сонці, наче щойно збудований, без жодної плямочки іржі. Вона дивилася на номер, намальований білою фарбою на рубці, на обертову антену радара зверху, на офіцера в темних окулярах з волоссям пісочного кольору. «Цей підводний човен виринув з морської глибини, щоб нас усіх убити, — думала Мускат. — Та в цьому немає нічого особливо дивного. Війна до цього непричетна, таке може статися з будь-ким де завгодно. Люди звалюють усю вину на війну. Та це неправда. Війна — це лише одна з багатьох речей, які відбуваються у світі».

Поглядаючи на підводний човен і націлену на неї велику гармату, Мускат не відчувала страху. Мати щось їй кричала, але ці слова до неї не доходили. Потім вона відчула, як хтось схопив її за зап’ястя і потягнув за собою. Але вона не відпускала руки від поруччя. Навколишній крик і галас поступово віддалялися — так, ніби хтось зменшував гучність радіоприймача. «Чому я так хочу спати?» — дивувалася вона. А коли заплющила очі, її свідомість раптом згасла й покинула палубу.

Мускат бачила картину того, як японські солдати, обшукуючи просторий зоопарк, одну за одною розстрілювали тварин, що могли напасти на людей. Коли офіцер подавав команду, куля із гвинтівки моделі «38» прошивала гладеньку шкуру тигра й рвала його нутрощі. Небо сяяло блакиттю, а з навколишніх дерев, наче бурхлива злива, спадало ненастанне сюрчання цикад.

Солдати діяли мовчки. Зі своїми засмаглими обличчями, що залишилися без жодної кровинки, вони здавалися зображеннями на старовинному керамічному посуді. Через кілька днів, найпізніше — через тиждень, в Сіньцзін мали прибути головні сили радянського Далекосхідного військового угруповання. Зупинити їхній наступ Квантунська армія не могла — більшу половину її добірних підрозділів, колись добре оснащених, на початку війни перекинули на південь для підтримки щораз ширшого фронту, і тепер вони лежали на морському дні або гнили в непрохідних джунглях. Майже не залишилося протитанкових гармат і самих танків. Не вистачало вантажівок для перевезення особового складу армії. Не було запасних частин. Хоча завдяки загальній мобілізації солдатів побільшало, не всіх їх удавалося озброїти навіть гвинтівками старого зразка. Бракувало також патронів. Квантунська армія, яку хвалькувато величали «незламною захисницею Півночі», перетворилася на «паперового тигра». Радянський Союз, розтрощивши німецьку армію, перекинув залізницею на Далекосхідний фронт потужні механізовані з’єднання, добре оснащені й з високим моральним духом. Розгром Маньчжоу-Го ставав неминучим.