Лейтенант наказав одному з підлеглих зайти у клітку й перевірити, чи тигри мертві. Вони лежали, не ворушачись, із заплющеними очима й вишкіреними зубами. Але треба було переконатися, що їм справді настав кінець. Ветеринар відімкнув клітку, а молодий солдат, якому щойно сповнилося двадцять, виставивши вперед багнет на гвинтівці, боязко ступив туди. Він мав чудернацький вигляд, але ніхто з нього не сміявся. Він легенько штурхнув тигра в бік каблуком солдатського черевика. Тигр не ворухнувся. Солдат ще раз копнув у те саме місце, трохи сильніше. Тигр був мертвий. Інший звір (це була тигриця) також не ворушився. Молодий солдат зроду ніколи не бував у зоопарку і тигрів бачив уперше в житті. Тому-то не міг повірити, що от щойно вони вбили справжніх тигрів. Думав тільки про одне: його притягли в незнайоме місце й наказали робити таке, що його не стосується. Стоячи в морі чорної крові, він як зачарований поглядав на трупи звірів. Вони, мертві, здавалися набагато більшими від живих. «Чого це так?» — здивувався він.

Бетонна підлога клітки просякла особливим запахом сечі великої кішки, що бив у ніс і змішувався з теплуватим запахом крові. Із прострелених тіл усе ще дзюркотіла кров й утворювала під ногами солдата липку чорну калюжу. Гвинтівка в його руках, здавалось, раптом обважніла й охолола. Йому хотілося її кинути, нахилитись і виблювати геть-чисто все, що містилося в шлунку. Тоді, напевне, полегшало б. Ні, блювати він не міг. Якби так зробив, то командир потім так побив би його, що він сам себе не впізнав би. (Ясна річ, солдат не знав, що через сімнадцять місяців на шахті під Іркутськом радянський наглядач розчерепить йому голову лопатою.) Він витер піт з чола зворотним боком зап’ястя. Каска здавалася йому страшно важкою. Цикади, ніби нарешті прийшовши до тями, знову засюрчали одна за одною. Невдовзі до них домішався пташиний крик. Птах кричав якось дивно, по-особливому, ніби накручував пружину: крі-і-і-і… крі-і-і-і… Дванадцятирічним хлопчиком солдат разом з батьками переїхав з гірського села на Хоккайдо в Китай і допомагав їм обробляти землю в селі японських колоністів поблизу Бейану, поки рік тому його не забрали до війська. Тож він знав у Маньчжурії всіх птахів, а от цього, як не дивно, ні разу не чув. Може, це подає голос у клітці якийсь заморський птах? Та ні, крик, здавалось, линув з найближчого дерева. Солдат обернувся і, примруживши очі, подивився в той бік, але нічого не розгледів. Лише великий густолистий в’яз кидав на землю свою прохолодну, чітко окреслену тінь.