Солдати повбивали леопардів, повбивали вовків і ведмедів. Найбільше часу забрав розстріл двох здоровенних ведмедів. Навіть продірявлені кількома десятками куль з гвинтівок, ведмеді люто кидалися на залізне пруття клітки, шкірили зуби й ричали, бризкаючи слиною. На відміну від звірів з родини котів, що загалом примирилися з долею (принаймні так здавалося збоку), вони ніяк не могли зрозуміти того, що їх убивають. Можливо, тому розставання з тимчасовим станом, що називається життям, забрало надто багато часу. Коли нарешті солдати добили ведмедів, то падали з ніг від утоми. Лейтенант поставив пістолет на запобіжник і витер картузом піт, що скочувався по чолу. Серед глибокої тиші дехто з солдатів з досади голосно плював на землю. Під їхніми ногами валялися гільзи, схожі на недокурки. У солдатських вухах усе ще відлунювали постріли. Молодий солдат, якого через сімнадцять місяців заб’є до смерті на шахті під Іркутськом радянський наглядач, глибоко дихав, відвертаючись від ведмежих трупів, і з усієї сили стримував блювоту, що підкочувалася до горла.

Слонів вони все-таки не вбили. Бо побачивши їх на власні очі, зрозуміли, що вони надто великі. Перед слонами гвинтівки в солдатських руках здавалися маленькими іграшками. Після коротких роздумів лейтенант вирішив їх не чіпати. Дізнавшись про це, солдати полегшено зітхнули. Як не дивно — а може, й ні, — усі подумали: у бою людину вбити легше, ніж звіра в клітці. Навіть якщо, можливо, сам станеш убитим.

Щойно вбитих звірів робітники зоопарку витягли з кліток, завантажили на візки й відвезли в порожній склад. Там тварин, різного виду і розмірів, поскидали на підлогу. Простеживши за цією роботою, лейтенант зайшов у контору директора зоопарку й попросив підписати потрібні документи. Після того, вишикувавшись у колону, солдати покинули зоопарк, сповнюючи повітря залізним брязкотом так само, як тоді, коли йшли сюди. Робітники-китайці змили водою з шлангів чорні плями крові на підлозі кліток, зішкребли щітками зі стін подекуди прилиплі шматки м’яса. Упоравшись із цим, вони подалися до ветеринара із синьою плямою на щоці питати, що він збирається робити з мертвими звірами. Той не знав, що відповісти. За звичайних обставин, коли вмирала тварина, він звертався до спеціальної служби. Однак тепер, коли кровопролитні бої наближалися до столиці, ветеринар не сподівався, що за одним телефонним дзвінком хтось приїде й забере трупи. Літо було в розпалі, й навколо чорними роями вже літали мухи. Найкраще було б викопати яму й поховати в ній звірів, але зараз з такою великою ямою наявна кількість робітників не могла дати ради.