Я вже розповідала, як через півроку втекла з цього першокласного готелю-в’язниці-лісової школи й байдикувала удома, мов собака з поламаною ногою. І саме тоді я раптом згадала про фабрику перук. „У нас на фабриці дівчат не вистачає. Як захочеш попрацювати — будь-коли приймемо“, — сказав мені колись напівжартома мій начальник з фабрики перук. Навіть показував розкішний буклет про неї. Пригадую, вона мені дуже сподобалася, і я навіть подумала, що було б непогано в ній попрацювати. За його словами, дівчата на фабриці виконують ручну роботу — вставляють волосся в перуки. Перука — штука делікатна, не те що алюмінієва каструля, яку штампують машиною. Як не закріпиш волосся голкою ретельно, жмутик за жмутиком, то першокласної перуки не зробиш. Вам не здається, що від такої роботи голова крутиться? А ви знаєте, скільки в людини волосинок на голові? Сотні тисяч! І всіх їх треба прикріпити руками. Посадити, як рис на полі. Але тутешні дівчата не нарікають. У цій провінції зима довга, випадає багато снігу, і дівчата в селі здавна звикли заробляти гроші рукоділлям. Така робота для них не тягар. Тому, кажуть, фірма вибрала саме цю місцевість для будівництва своєї фабрики.

Правду кажучи, мені здавна подобалося рукоділля. По мені не видно, але я вмію добре шити. У школі мене вчителі хвалили. Не вірите? Та це чиста правда! От я і подумала, чи не поїхати мені в гори, на фабрику, працювати руками з ранку до вечора й трохи пожити так, щоб не забивати собі голову зайвими думками? Школа мене до краю втомила, однак далі байдикувати й залежати від батьків також остогидло (можливо, як і їм), а взятися до чогось серйозного не хотілося… тож нічого іншого не залишалось, як податися на фабрику.

Заручившись підтримкою батьків та рекомендацією знайомого начальника (йому сподобалася моя колишня тимчасова робота на його замовлення), я пройшла в їхній головній токійській фірмі співбесіду, через тиждень зібрала своє добро — одяг і магнітолу, — сіла в „сінкансен“.[47] Потім перескочила в електричку й добралася до цього вбогого містечка. Мені тоді здалося, ніби я потрапила на край світу. Коли зійшла на станції, відчула таку безнадію, що подумала: помилилася. Та врешті-решт виявилося, що вчинила правильно. Минуло майже півроку, і я тут прижилася без жодних проблем і нарікань.

Сама не знаю чому, але я цікавлюся перуками давно. І не просто цікавлюся, а скоріше вони мене чимось приваблюють. Як деяких хлопців — мотоцикли. Раніше я цього не усвідомлювала, та коли зайнялася дослідженням стосовно кількості лисих на вулиці (у нашій фірмі їх називали „людьми з проблемами рідкого волосся“), то переконалася, що їх на світі справді багато. Не скажу, що вони мені особисто подобаються, але й проти них нічого не маю. Скажімо, якби у вас, Заводний Птаху, волосся було менше, ніж зараз (хоча, гадаю, незабаром так і буде), то моє ставлення до вас не змінилося б. Здається, я вже вам казала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Страшно цікаво!