Що більше підліток думав, то менше розумів. Тому перестав сушити собі голову й з усієї сили копав. Нарешті лопата наткнулася на згорток.

Підліток обережно, щоб не пошкодити, обкопав згорток, опустився на коліна й вийняв його з ями. З ясного, безхмарного неба, не зустрічаючи жодної перешкоди, на землю лилося вологе світло повного місяця. Як не дивно, уві сні підліток не відчував страху. Понад усе ним заволоділа цікавість. Розкривши згорток, він виявив людське серце. Воно було такого ж кольору і форми, як на малюнку в атласі. Серце ще жило й ворушилося, наче щойно покинута дитина. І хоча кров не витікала з перерізаних артерій, воно енергійно пульсувало. У вухах підлітка гупало: бум! бум! бум! Це калатало його власне серце. Обидва серця — поховане і власне — билися в унісон, ніби про щось перемовляючись.

Переводячи подих, підліток рішуче сказав собі: «Нема чого боятися! Це ж просто людське серце. В атласі зображено таке ж. Кожна людина має серце. Я також». Заспокоївшись, він загорнув серце в ганчірку, поклав у яму й засипав землею. Потім затоптав землю босими ногами, аби ніхто не помітив, що яму розкопували, лопату притулив до дерева там, де вона раніше стояла. Уночі земля була холодна, немов лід. Після цього підліток видряпався на підвіконня і заліз назад у теплу, добре знайому кімнату. Обтрусив ступні над відром для сміття, щоб не забруднити простирадло, і, забравшись у ліжко, вирішив заснути, але помітив, що тут уже хтось лежить. Замість нього спав хтось, накрившись ковдрою.

Розгнівавшись, підліток щосили смикнув за ковдру. «Гей, ти! Забирайся! Це моє ліжко!» — спробував він крикнути, але голос кудись пропав. Бо в ліжку він побачив самого себе. Лежав у постелі й мирно уві сні посапував. Підліток, утративши дар мови, завмер як укопаний. «Якщо я вже сплю тут, то де ж спати мені іншому?» Підліток уперше по-справжньому злякався. Страх, здавалось, пронизував холодом до самих кісток. Підліток хотів закричати. Якомога голосніше й різкіше, аби розбудити себе, котрий спав, і всіх людей у домі. Та голосу не було. Хоч як він старався, а жоден звук не виходив з рота. Тоді підліток схопив себе сплячого за плече й щосили потряс. Однак сплячий не прокидався.

Хоч-не-хоч підліток зняв із себе кофту на ґудзиках, кинув її на підлогу й, силоміць відсунувши сплячого двійника, втиснувся на край вузького ліжка. Треба ж було забезпечити собі місце! Бо інакше його випхнуть із цього світу. Лежати було незручно, навіть подушки не вистачало, та як тільки він ліг, очі склепилися самі. Підліток уже ні про що не міг думати і наступної миті заснув.