— Він не відмовиться, — повторив я.

— Вам просто так здається?

— Так.

— Чудово-чудово! Кращого заохочення й не придумати, — бадьорим голосом сказав Усікава. — Значить, вирішено. Чекаю на вас завтра, о десятій вечора. Як завжди, не забудьте пароля. Вибачте, але мені треба йти. Таксі жде. Часу справді не маю.

Розмова урвалася. Я поклав слухавку і знову торкнувся пальцями клавіатури. Спробував уявити собі, що ховається за темним екраном монітора. Хотів ще раз порозмовляти з Куміко, але перед тим будь-що віч-на-віч поспілкуватися з Нобору Ватая. Як напророчила Мальта Кано, що пропала хтозна-де, нам не жити один без одного. «До речі, чи досі вона щось добре мені провіщала?» — подумав я. Хоча багато чого, що вона сказала, я вже не міг пригадати. Хтозна-чому мені здалося, що вона залишилася в далекому минулому.

25 Сигнал стає червоним Довга рука, простягнута здалека

25

Сигнал стає червоним

Довга рука, простягнута здалека

Наступного ранку, о дев’ятій, Цинамон приїхав у «садибу» не сам. Поряд з ним сиділа його мати — Мускат Акасака. Востаннє вона показувалася тут понад місяць тому. І тоді з’явилася без попередження. Ми поснідали, поговорили з годину про всяку всячину, і вона поїхала.

Знявши піджак, Цинамон поставив касету з «Concerto grosso» Генделя (він слухав його третій день поспіль), приготував на кухні чай і підсмажив тости для матері, яка ще не снідала. Він умів їх смажити на відмінно — наче напоказ. Поки він, як звичайно, прибирав на кухні, ми з Мускат пили чай за маленьким столиком. Вона з’їла тільки один тост з тонко намазаним маслом. За вікном падав холодний дощ зі снігом. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися враженнями від дощу. Хоча, здавалося, Мускат хоче щось сказати. Я помітив це з виразу її обличчя і манери говорити. Відламуючи від тоста шматочки завбільшки з поштову марку, Мускат поволі підносила їх до рота. Ми раз по раз поглядали за вікно, на дощ, ніби на давнього свого знайомого.

Коли Цинамон, попоравшись на кухні, взявся за прибирання кімнати, Мускат повела мене у «примірювальну», облаштовану так само, як в офісі на Акасака. На вікнах подвійні штори, а тому навіть удень у кімнаті висіла напівтемрява. Цинамон відсував їх хвилин на десять, коли там підмітав. Шкіряний диван, скляна ваза з квітами на столі, високий торшер. Посередині — широкий робочий стіл, на ньому — ножиці, шматки тканин, коробочка з нитками і голками, олівці, альбом (кілька сторінок у ньому заповнені ескізами) та інше знаряддя, назву й призначення якого я не знав. На стіні — велике, заввишки з людину, дзеркало, один куток «примірювальної» відгороджений ширмою для переодягання. Відвідувачок «садиби» приводили саме в цю кімнату.