Усікава перервав розповідь, щоб випити води, зиркнув на годинник й обережно закурив нову сигарету.

— Але на цьому справа не скінчилася. Зненацька на горизонті виринули ви, Окада-сан. Виплила історія з домом повішених. Коли з’явилася ця стаття в журналі, занепокоєний Ватая-сенсей викликав мене й попросив розізнати, чи немає якогось зв’язку між вами й домом, згаданим у ньому. Він знав, що в таємних розслідуваннях я мав досвід, то, природно, цю справу доручив мені. Я взявся відчайдушно копати і докопався. Що було далі, ви самі знаєте. Знахідка виявилася дивовижною. Звичайно, я націлювався на політиків — мовляв, може, хтось із них попадеться, — але ніколи не сподівався, що така велика риба на гачок потрапить. Вибачте на слові, виходить, що на дрібну креветку я наловив окунів. Правда, сенсеєві цього не сказав, а приберіг собі.

— Отже, зібрали докази й замінили коней? — запитав я.

Усікава випустив у стелю струмінь диму і глянув на мене.

Його очі, як ніколи раніше, дивно зблиснули.

— Окада-сан, у вас чудова інтуїція! Коротко кажучи, так і сталося. І от що я собі сказав: «Гей, Усікава! Якщо вже змінювати роботу, то найкраще — зараз». Якийсь час побуду роніном,[53] хоча вже майже вирішено, де працюватиму. Але спочатку трохи охолону, перепочину, бо, що не кажіть, надто різка зміна.

Усікава добув з кишені піджака пачку паперових серветок і висякався. Згорнувши використану серветку в кульку, запхнув її в кишеню.

— Ну, а що сталося з Куміко?

— Так-так, ми ж про Куміко-сан розмовляли, — похопився Усікава. — Щиро зізнаюсь, що я так ні разу Куміко-сан і не бачив. Так би мовити, не мав такої честі. Ми з нею спілкувалися тільки по телефону. Окада-сан, вона ні з ким не зустрічається, не лише зі мною. Не знаю, чи навіть бачиться з Ватая-сенсеєм. Це для мене загадка. Ні з ким не бачиться, навіть зі служницею, яка до неї приходить прибирати. Це я чув безпосередньо від служниці. Між собою вони спілкуються записками — Куміко-сан пише, якщо їй треба щось купити або зробити. Одного разу я туди заглянув, щоб подивитися на квартиру. Куміко-сан, напевне, була дома, але мені здалося, ніби там ніхто не мешкає. Було надто тихо. Інші мешканці також, здається, її ні разу не бачили. А вона ж там живе понад рік. Точніше, рік і п’ять місяців. І надвір не виходить. Видно, є причини.

— А де її дім? Може, скажете?

Усікава повільно похитав головою.

— Вибачте. Будь-що інше, тільки не це. Світ такий маленький! А я не хочу ризикувати своєю репутацією.

— Що ж сталося з Куміко? Хоч щось про це знаєте?