Розштовхуючи людей і наражаючись на їхні прокльони, я побіг сходами на протилежну платформу шукати Усікаву. Однак забув, де він досі стояв. Бо станція велика, платформи довгі, а людей чимало. Тим часом під’їхала електричка, двері відчинилися, викинувши безіменну людську масу і поглинувши нову порцію таких же безіменних пасажирів. Я ще не встиг розшукати Усікави, як прозвучав сигнал до відправлення. Я вскочив у цей поїзд, що проходив через район Юракутьо, й вирішив пройти з вагона у вагон, щоб знайти його. Усікава стояв біля дверей у другому вагоні й не відривався від журналу. Віддихавшись, я підійшов до нього, але він, здається, нічого навколо себе не бачив.

— Усікава-сан! — покликав я.

Усікава підвів голову, глянув на мене крізь товсті скельця окулярів ніби на щось сліпуче. При денному світлі, зблизька він здавався набагато втомленішим, ніж звичайно. Втома безперестанку сочилася з нього, як липкий піт на шкірі. В очах плавала якась каламуть, схожа на брудну воду, жмутики рідкого волосся стирчали над вухами, немов бур’ян, що пробився крізь черепицю покинутого дому. Зуби за підкоченими губами пожовтіли й перекосилися ще більше, ніж досі. Його піджак залишився таким же зім’ятим, як і раніше. Враження було таке, ніби Усікава досі спав, згорнувшись калачиком, у закутку якогось складу й щойно прокинувся. Плечі вкривав порох, схожий на тирсу. Я зняв свою вовняну шапочку, запхав у кишеню пальта окуляри.

— Окада-сан? Це ви? — сухо запитав Усікава, зосереджено випрямився, поправив окуляри й легенько кашлянув. — Ой, кого я бачу! Та ще й у такому місці. А чого ви сьогодні той… не там?

Я мовчки похитав головою.

— Ну-ну… — сказав Усікава й більше ні про що не запитував.

В його голосі не відчувалося звичної твердості. Говорив набагато повільніше, ніж колись, характерна для нього балакучість кудись зникла. Може, тому, що при денному світлі з нього вроджена енергія виходить? Або ж він справді перевтомився? Ми стояли поряд, і я дивився на нього зверху вниз. З такої позиції я помітив, що при доброму освітленні виступи на його голові ставали ще виднішими. Вона скидалася на фрукт, перенасичений добривами й забракований, бо втратив форму. Я уявив собі, як хтось за одним разом розбиває її битою. Мимоволі ця картина вкарбувалася в мозок, ставала щораз чіткішою та об’ємнішою.

— Послухайте, Усікава-сан, — сказав я. — Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?

Усікава трохи нахмурився — мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.