Я мовчав.

— Окада-сан, незважаючи на те, що наші думки не збігалися, мені було цікаво з вами зустрічатися. Ви для мене — загадкова особа. Як писатиму автобіографію — присвячу вам окремий розділ. Жаль тільки, що не доведеться. Ну що ж, розійдімось як добрі друзі.

Усікава втомлено відкинувся на спинку крісла й повільно похитав головою.

— Я трохи забалакався. Вибачте, заплатіть і за мою каву. Бо, що не кажіть, я таки безробітний… Окада-сан, ви також були безробітним. Ну, щоб нам обом добре велося! Бажаю щастя! Побажайте й мені його, як буде настрій.

Усікава встав, звернув до дверей і вийшов з кав’ярні.

32 Хвіст Мальти Кано Борис Шкуродер

32

Хвіст Мальти Кано

Борис Шкуродер

Уві сні (хоча, звісно, я не знав, що це сон) ми з Мальтою Кано сиділи навпроти одне одного й пили чай. Прямокутний зал був настільки широкий і довгий, що я не міг охопити його поглядом з одного кінця до іншого. Рівними рядами там тяглися квадратні столики — можливо, понад п’ятсот. Ми сиділи за столом посередині. Навколо нас не було нікого. Під високою, як у буддійському храмі, стелею пролягали незчисленні грубі балки, з яких, наче рослини в горщиках, звисало щось схоже на перуки. Та, добре придивившись, я зрозумів, що це справжні людські скальпи, коли помітив на них зсередини прикипілу чорну кров. Мабуть, їх щойно зняли і повісили на балках сушити. Я нервував: ану ж ще невисохла кров накапає нам у чай. І справді було чути, ніби повсюди зі стелі, немов краплі дощу, спадає кров, відлунюючи в порожньому залі надмірним гулом. Та, видно, скальпелі над нашими головами вже висохли, бо на нас начебто ніщо не капало.

Чай був гарячий, як окріп. На тарілочках, поряд з ложечками, лежало по три кубики цукру яскраво-зеленого кольору. Мальта Кано поклала два кубики в чашку, повільно розмішала чай ложечкою, але цукор ніяк не розчинявся. Хтозна-звідки з’явився собака і сів за сусіднім столиком. Я придивився — собака мав голову Усікави. Був великим, чорним, з міцним тулубом, але тільки від шиї починався Усікава. Щоправда, його голову та обличчя вкривала така ж волохата, коротка чорна шерсть, як і тулуб. «Ой, кого я бачу! Це ви, Окада-сан? — промовив собакоподібний Усікава. — Гляньте-но, яка в мене шерсть на голові! Умить виросла, як тільки я став собакою. Оце так несподіванка! Тепер і яйця більші, і шлунок не болить. Не треба ні окулярів, ні одягу. Дивно, чому ж я раніше про це не подумав? Ото було б добре, якби став ним раніше! Окада-сан, може, й ви спробуєте стати собакою?»

У цю мить Мальта схопила останній зелений шматок цукру й щосили жбурнула в голову собаці. Цукор хряснув об голову Усікави, і з неї потекла кров, чорна, немов туш. Однак Усікава начебто не відчув особливого болю. Глузливо посміхаючись, він підняв хвіст і мовчки подався геть. Його собача гордість справді виявилася надзвичайно великою.