Поки лікар говорив, за звичкою час від часу тупцяв. Втомився стояти на одному місці, вклякали ноги — Левченко пам'ятав це.

Тож нічого дивного й тим більше — підозрілого не було в тому, що Нещерет пересувався в праву сторону, мимоволі обходячи сейф збоку. Для зручності Андрій так само рухався в унісон із ним маленькими приставними кроками — просто щоб не крутити головою під час розмови.

Зараз він уже менше звертав увагу на Ігоря Вовка, який мовчки слухав.

Тим більше всі вони, включаючи колишнього господаря цього лісового лігва, перестали зважати на присутність Георгія Теплова. Той же мовчав. Уважно слухав.

І переміщення Левченка дозволяли йому незабаром опинитися в Андрія за спиною.

У темряві — благеньке світло ліхтарика нічого не вирішувало.

2

— Мені пощастило народитися в Харкові.

Мені теж, хотів сказати Левченко. Та вирішив утриматися. Розхотілося казати Нещеретові, що вони, виявляється, земляки. Замість того поцікавився:

— Чому?

— Бо доктор Іванов, ще тоді не знаменитий професор, дізнався, що я не просто харків'янин, а ще й вчився там в університеті. Тому взяв мене до себе асистентом без вагань. Ілля Іванович довіряв харківській школі, сам закінчив той же університет. У нас вісім років лише різниці, небагато. Але все одно називав його на «ви». Тут погано видно. Але здогадуюсь, у вас, Андрію, нерозуміння на лиці. Ви ж не чули про професора Іванова, правда?

Прізвище дуже просте, навіть значною мірою безлике. Хто знає, припустив Нещерет, раптом саме воно спонукало свого часу типового русака, вродженця Курської губернії, заявити про себе чимось гучним та незвичним. І головне — зухвалим до надзвичайності. Інакше складно пояснити, чому біолог Іванов вирішив покласти всього себе на справу виведення нових порід тварин.

А згодом — нових людей.

— Коли він схрещував зебру з віслюком чи зубра з коровою, всі, хто стежив за процесом, були в захваті, — згадав Нещерет, голос забринів ностальгійними нотками. — Вважалося, що це дуже перспективний напрямок у тваринництві. Російська імперія, якою б дрімучою не була, на початку двадцятого століття теж поволі ставала на рейки прогресу. Подивитися на досліди Іллі Івановича приїздили з усієї Європи. Було паломництво, Андрію, — він чомусь далі звертався лише до Левченка. — Якщо перебільшую, то хіба трошки. Можете повірити, Іванов міг мати світовий успіх. Якби не революція й зміни в світовому порядку. Хоча саме більшовики дали нам усім шанс втілити в життя справу, котра мусила увінчати кар'єру Іллі Івановича як ученого. Тільки вони ж той шанс безславно загубили. Пам'ятаєте слова Тараса Бульби, Андрію? Я тебе породив, я тебе і вб'ю.