Задзвонив один з телефонів – найближчий до монітора. Ґолдсруд підняв слухавку.

– Вони знайшли палець, – сказав він, – прикриваючи мікрофон. – Босе, ми відвеземо тебе в Уллевольську лікарню на операцію і тобі пришиють…

– Де?! – перервав його Франк. – Де вони знайшли його?

– На приладовій панелі твого «порша». Він був припаркований у другому ряду в Ґрьонланні.

– Знайти його! Затримати!

Тор Йонассон вчепився в ремінець, прикріплений до поручня в поїзді метро. Промимрив вибачення, зачепивши іншого сонного ранкового пасажира. Сьогодні Тор мав продати п’ять мобільних телефонів. Така була його мета. І коли він сяде – і, сподівався він, їхатиме сидячи – на зворотний поїзд сьогодні по обіді, то знатиме, чи мети досягнуто. І це принесе йому… щастя. Можливо.

Тор зітхнув.

Він подивився на чолов’ягу в уніформі, що стояв спиною до нього. З навушників у того на голові долинала музика. Кабель навушників тягнувся до мобільного телефона, що пасажир в уніформі тримав у руці, а на телефоні зберігся ярличок крихітної крамнички, де Тор працював. Тор змінив позицію, щоб побачити пасажира в профіль. Придивився до нього. Чи не той самий хлопець, що купував у нього батарейки для музейного девайсу? Програвач компакт-дисків «Discman». Тор був настільки заінтригований, що знайшов його в Мережі. Ті програвачі випускали ще до 2000 року, коли був розроблений Walkman, сумісний з MP3. Тор стояв до хлопця так близько, що чув звук з його навушників, попри гуркіт сталевих коліс, аж доки поїзд пішов на поворот і вагон немилосердно зарипів.

Жіночий голос звучав самотньо, без супроводу. Але він упізнав мотив пісні:

«Ти завжди був її коханцем…» Леонард Коен.

Симон з недовірою подивився на іконку звукового файлу. Прослуховування забрало лічені секунди. Він знову натиснув «play».

Поза сумнівом, це був той голос, про який він одразу подумав. Але він не міг добрати, про що йдеться.

– Що ти робиш? Вибираєш номери лотереї?

Симон обернувся. Сіссел Тоу робила свій вранішній обхід і спорожняла кошики для сміття.

– Щось на зразок того, – сказав Симон і натиснув клавішу «stop».

Вона витягла кошик з-під його столу і витрусила макулатуру у свій візок.

– Гроші на вітер, Симоне, лотерея – для щасливців.

– А ти гадаєш, ми не такі? – спитав Симон, дивлячись на екран комп’ютера.