– Він напав на начальника в’язниці у його кабінеті. То був відчайдушний вчинок, і для нього було б набагато простіше і набагато менш ризиковано, якби він атакував Франка у нього вдома.

– Але?

– Але це поставило б під загрозу дружину і дитину Франка.

– Невинних людей… Отже, він не хоче, щоб постраждали невинні.

Симон повільно кивнув… Отже, він щось побачив у її очах. Іскорку. Надію. Невже все так просто? Невже вона просто закохана? Симон випростав спину. Подивився на вівтар, на розіп’ятого на хресті Спасителя. Заплющив очі. Знову їх розплющив. Хай йому грець! До біса це все…

– Знаєте, як казав його батько, Аб? – сказав Симон, підтягуючи штани. – Він казав: і доба милосердя закінчилась, і Судний день настав. Але, оскільки Месія забарився, ми маємо самотужки виконувати його роботу. Він один може їх покарати, Марто. Поліція Осло корумпована і захищає шахраїв. Я думаю, Сонні робить це тому, що він відчуває себе в боргу перед батьком, адже це те, за що помер його батько. Справедливість. Вид справедливості, яка може бути вище закону.

Він подивився на літню жінку коло сповідальні, де вона впівголоса щось обговорювала зі священиком.

– А як щодо вас? – запитала Марта.

– Щодо мене? Я служу закону. Я маю затримати Сонні. Такі справи.

– А ота жінка, Айнете Іверсен, який злочин вона вчинила?

– Я не можу вам нічого про неї розповідати.

– Я читала, у неї викрали коштовності.

– Отже…

– Серед них була пара сережок із перлами?

– Не знаю. Це має значення?

Вона похитала головою.

– Ні, – сказала вона, – не має. Я думаю, чим би я могла допомогти вам.

– Дякую, – сказав Симон і застебнув піджак.

Тверді кроки з цоканням підборів наближались до них.

– У вас наразі інші клопоти, я бачу.