Гість наблизився аж так, що Ровер міг уже бачити риси його обличчя. Та це ж…

– Привіт, Ровере.

Авжеж, це був він.

Гість показав пожовклу візитну картку, на якій було: «Мотоциклетна майстерня Ровера».

– Адреса збігається. Ти казав, що міг би влаштувати мені «Узі».

Ровер витирав руки, дивлячись на нього. Він читав газети. Бачив фото по телевізору. Але зараз він дивився не на хлопця з камери в Статені, а на своє власне майбутнє. Майбутнє, яким він собі його уявляв.

– Ти пришив Нестора, – сказав Ровер, витираючи ганчіркою між пальцями.

Хлопець нічого не відповів.

Ровер похитав головою.

– Це означає, що не тільки поліція тебе розшукує, але також Твілінґен.

– Я знаю, що я в халепі, – сказав хлопець. – Я негайно піду, якщо ти скажеш.

Прощення. Надія. Повний розрив. Другий шанс. Більшість людей нехтують ним, і далі роблячи ті самі безглузді помилки до кінця свого життя, завжди знаходячи собі виправдання і привід, щоб знову напартачити. Вони не знають чи вдають, буцімто не знають цього, але вони програють, навіть не почавши. Бо вони не прагнуть по-справжньому домогтися успіху. Але Ровер прагнув. Не це зараз тягнуло його вниз. Він зараз був сильнішим. Мудрішим. Але недарма кажуть: «Якщо хочеш простувати з гордо піднесеною головою, ризикуєш упасти і розквасити собі носа».

– Чому б нам не зачинити двері? – сказав Ровер. – Схоже, на дощ збирається.

Розділ 34

Розділ 34

Дощ заливав вітрове скло. Симон витяг ключ із замка запалювання і приготувався до пробіжки від стоянки до лікарняного корпусу. Він зауважив постать якогось блондина у плащі праворуч від своєї машини. Дощ періщив з такою силою, що краплі відскакували від капота, а силует чоловіка здавався розмитим. Двері з водійського боку відчинились, і інший – темноволосий чоловік – запросив Симона іти з ними. Симон подивився на годинник на приладовій панелі. Четверта по обіді. Термін спливав за дві години.

Ті двоє відвезли його в Акер-Брюгге, приморський квартал крамниць, офісів, дорогущих квартир і півсотні кав’ярень та барів. Вони пройшли набережною вздовж моря і, тільки трохи не дійшовши поромної переправи в районі Несодтангенських доків, повернули в один з численних провулків, яким вони простували далі, аж до вузьких залізних сходів, що вели вниз, до дверей з ілюмінатором, які, мабуть, мали викликати асоціації з морепродуктами. Поруч з дверима була прикріплена незвично скромна вивіска з написом «Ресторан “Наутілус”». Один з проводжатих відчинив і притримав двері, і вони увійшли у вузький коридор, де струсили з мокрих плащів воду і повісили їх у бездоглядному гардеробі. Відвідувачів, схоже, не було ні душі; і перше, що спало Симону на думку, це – наскільки місце зручне для відмивання грошей. Приміщення не надто велике, але рівень оренди і розташування надають правдоподібності прибутковості закладу, з доходів якого податки сплачуються рідко.