І вона розказала йому, як її ще малий, але вже велетенський син, прийшовши з нею на роботу, бо вдома не було кому його доглядати, побачив своє відображення у відрі з водою на візку для прибирання і сказав, що там хтось є, на вигляд схожий на нього самого. Сіссель сказала жартома, що в такому разі вони могли б бавитись разом, і пішла вибирати сміття з кошиків. Коли вона повернулася, то побачила, що Леві просунув голову у відро і відчайдушно молотить ногами в повітрі. Його плечі застрягли у відрі так, що вона заледве спромоглася витягнути його. Він був весь мокрий, а обличчя йому посиніло. Але замість плакати, як робить більшість дітей, він розреготався. І сказав, що близнюк поганий, що він намагався вбити його. Відтоді вона питала себе: де він узявся, і вона ніколи не відчувала себе вільною, аж доки він виїхав з дому.

Твілінґен.

Два отвори з’явились якраз над жировими складками між його широкою шиєю і могутньою спиною, рухи різко припинились.

Авжеж, подумав Симон. Абсолютно нормальна єдина дитина в сім’ї.

І він знав, що велетень мертвий, ще до того, як той хитнувся й упав долілиць, глухо ударившись чолом у кам’яну підлогу.

Симон заплющив очі.

– Симоне, куди…

– В груди, – сказав Симон і закашлявся.

Він розумів, що це кров у його легенях.

– Я викличу тобі «швидку».

Симон розплющив очі. Оглянув себе. Велика червона пляма розпливалася спереду по сорочці.

– Я не виживу, не клопочись.

– Ні, ти вижи…

– Послухай…

Сонні взяв свій мобільний телефон, але Симон накрив його руку своєю.

– Я надто багато знаю про вогнепальні поранення, хлопче…

Сонні поклав руку Симону на груди.

– Моє діло швах, – сказав Симон. – А ти рятуйся. Ти вільний нині, ти зробив те, що мав зробити.

– Ні, не зробив.

– Рятуйся заради мене, – сказав Симон, хапаючи хлопця за руку.