Симон рвонувся до кухонних дверей, штовхнув їх і увійшов, тримаючи пістолет наготові. Різкий запах кухні громадського харчування. Він швидко пробіг очима матові металеві стільниці та плити, ряди горщиків, черпаків і набори ножів, що звисали з низької стелі, перешкоджаючи огляду. Симон присів, шукаючи тінь чи ознаки руху.

– Підлога, – сказав Сонні.

Симон глянув додолу. Червоні плями на сіро-блакитній плитці. Очі не підвели його, одна з вистрілених куль знайшла свою ціль.

Він почув, як десь грюкнули двері.

– Мерщій!

Кривавий слід повів їх з кухні темним коридором, де Симон зірвав із себе окуляри, далі сходами вниз, в інший коридор, який закінчувався металевими дверима. Саме тими, які за кілька секунд до того грюкнули. Незважаючи на цю обставину, Симон дорогою перевірив усі бічні двері, вздовж по коридору і заглянув усередину. Дев’ять з десяти чоловіків, рятуючись від двох переслідувачів з «Узі», завжди оберуть найкоротший і очевидний вихід, але Твілінґен був десятим. Завжди холодний, завжди раціональний і розважливий. Той, хто один виживе з потонулого корабля. Він міг просто хряснути дверима, щоб збити з пантелику переслідувачів.

– Ми загубимо його, – сказав Сонні.

– Спокій, – сказав Симон і відчинив останні бічні двері. Нікого.

І плями крові однозначно вели до металевих дверей. Твілінґен був за цими дверима.

– Готовий? – запитав Симон.

Сонні кивнув і навів «Узі» просто на двері.

Симон притиснувся спиною до стіни збоку від дверей, опустив ручку і штовхнув металеві двері.

Він бачив, як у Сонні поцілили… промені сонячного світла.

Симон вийшов на вулицю. Він відчував повів вітерця на своєму обличчі.

– Чорт…

Вони вдивлялись у порожню вулицю, що купалась у ранковому сонці. Це була Русельоквейєн, яка перетинала Мункедамсвейєн і тяглась угору, гублячись десь у напрямку Королівського парку. Ні машин, ні людей.

Ані Твілінґена.

Розділ 43

Розділ 43

– Кров закінчується тут, – сказав Симон, показуючи на асфальт.