Твілінґен, напевне, зрозумів, що він залишає за собою кривавий слід, і зумів запобігти цьому. Тип, що виживає з потонулого корабля.

Симон вдивлявся в пустельну Русельоквейєн. Погляд його проминув церкву Святого Павла, невеличкий міст, де шлях вигинався і зникав з поля зору. Він подивився ліворуч і праворуч, вздовж Мункедамсвейєн. Нічогісінько.

– Кляте стерво! – спересердя стусонув себе Сонні по стегну автоматом.

– Якби він тікав вулицею, ми встигли б його помітити, – сказав Симон. – Він мав кудись забігти.

– Куди?

– Я не знаю.

– Можливо, у нього тут стояла машина.

– Можливо… Стривай! – Симон показав на асфальт між черевиками Сонні. – Подивись, іще одна кривава пляма. Що, коли…

Сонні похитав головою і відкинув полу піджака. Весь бік чистої сорочки, що дав йому Симон, був червоний.

Симон безгучно вилаявся.

– Той виродок таки роз’ятрив тобі рану?

Сонні знизав плечима.

Погляд Симона знову блукав далі вулицею. Там не було жодного паркінгу. Жодна крамниця не була відчинена. Ворота, що ведуть у задні двори, замкнені. Куди він міг подітися? Подивімось на це в іншій перспективі, подумав Симон. Щоб не залишалось мертвих зон огляду. Ну ж бо… Він перевів погляд. Його зіниці відреагували на щось. Різкий спалах сонячного світла, що відбивається від невеличкого рухомого скельця. Або металевої деталі. Латунь.

– Ходімо, – сказав Сонні. – Ще раз перевіримо ресторан. Можливо, він там десь-таки…

– Ні, – перервав його Симон упівголоса.

Латунна дверна ручка. Пружина, що дуже повільно зачиняє за тобою двері. Місце, що завжди відчинене.

– Я бачу його.

– Справді? Де?

– Двері церкви. Ти бачиш його там?

Сонні придивився.