– Кушнірук був десь годину тому, – сказала замість привітання.

– Наш справжній полковник, – Чотарю не сподобався її голос, він спробував хоч якось пожартувати. – Приходив дякувати за допомогу?

– Не зовсім, – Ольга закурила. – Тут таке… На Штефана Попеляка в поліції геть нічого нема. Факт, що ти допитував його, а потім залишив зв’язаного, подадуть як ваш особистий конфлікт. Він не має претензій, заяви не писатиме.

– А він що, може навіть мати претензії?

– Усе серйозніше, ніж ти думаєш, – вона затягнулася. – Розумієш, розговорили Гнатюка.

– Це я знаю.

– Його та трьох спільників, знайдених у Піщаному, притягнуть за викрадення Яни. Не більше.

– Тобто?

– Я мушу підтвердити, що Гнатюк викрав її з метою викупу. Він уже зізнався в цьому.

Чотар подивився на кінчик її цигарки, потім – знову на обличчя.

– Так. А…

– Дослухай спокійно, зараз усе поясню. Принаймні спробую, – Ольга зробила глибоку затяжку. – Розумієш, Гнатюк назвав усіх шістьох пацієнтів. Це діти або близькі родичі відомих політиків та бізнесменів. Операції робилися сам знаєш як. Таким чином, вони стають співучасниками злочинів.

– Звичайно. Усі чудово знали, на що йдуть.

– Оприлюднювати навіть один такий факт не можна.

– Хто сказав?

– Начальник тутешньої поліції Кушнірук. А йому порадили робити так із Києва. Він не дзвонив – їздив туди. Усе розказав, за зачиненими дверима. Отримав певні вказівки. Зрештою, – зітхнула Ольга, – як їх покарати? Забрати назад у прооперованих незаконно пересаджені органи?

Чотар уже забув, що таким речам не треба дивуватися.

– Зникали люди, Ольго.

– П’ятьох поплічники Гнатюка вивезли подалі від цих місць. Шосте тіло, як ти знаєш, знайшли в доті, недалеко від того хутора. Нема жодних доказів причетності до вбивства Макара Гнатюка чи когось із його людей. Він не зізнається, Вадиме. Натомість бере на себе провину за викрадення Яни. Бо ми ж із тобою, як не крути, шукали мою доньку.

– Чекай… А Женя Заплава?