— Великодушно дозволяєш?

— Великодушно дозволяю, — блиснула усмішкою господиня.

Гевал закурив, випустивши тоненьку смужку диму, яка відразу згорнулась у сині колечка.

— Розкажи мені про себе, — сказала господиня.

— А ти про себе, — відказав Переходовець, показуючи надмір білі зуби, яких я вже й боятися починаю.

— Звісно, розкажу, — мовила господиня. — Коли ми вже цілуватись почали, треба знати одне одного.

Вона всілася насупроти Гевала зовсім так само, як сиділа супроти подруги.

— Ти не віриш у любов з першого погляду?

— Знаєш, я вже задоросла для казок. Вірю в добрих і поганих людей.

— Може, вип’ємо для натхнення по чарочці?

— Із задоволенням, — сказала господиня, — хоч я до пиття не охоча.

— Це чудове вино! — Переходовець устав, зняв із горлечка пластмасовий ковпачок і кількома ударами долоні вибив із пляшки корок.

— Ого! — сказала господиня. — В цьому ти мастак!

— Давай вип’ємо, — м’яко сказав Гевал. — За наше знайомство і дружбу!

Вони почали пити те пійло, а я використав паузу, щоб зручніше всістися на гілці, — була вона затонка для мене.

— А я все-таки вірю в любов з першого погляду, — м’яко сказав Гевал, аж хтось міг би подумати, що це зовсім інший чоловік вижбурював нещодавно мене в кватирку. — Коли побачив тебе, мені світ заяснів. У тобі є така первісна, як би це точніше сказати… чистота, чи що? Щось таке, що непомірно мене хвилює.

«Співай, солов’ю», — понуро думав я, намагаючись боротися з хвилями солодкої дрімоти, — оті гладенькі слова заколисували мене.

— Ну, таке скажеш! — ніяково відмахнулася господиня. — Давай вип’ємо за щирість і відвертість.

Вони дзенькнули чарками й випили. Потім узяли по бутерброду, і я аж захитався на своїй галузці — на хлібові лежала шинка. Як воно сталося, не можу зрозуміти, але за секунду я опинився вже у кватирці і стрибнув додолу. Переходовець аж скрикнув уражено і знову потягся до мене, але господиня лагідно відвела його руку.

— Це він шинку почув, — сказала вона й піднесла мені під ніс запахущий шматочок. Звісна річ, я побіг за нею, бо вона пішла з тою шинкою у кухню, і тільки коли проковтнув останній шматок, зрозумів, що мене елементарно одурено. Хатні двері були щільно причинені, і скільки я не торкав їх лапою, не відчинялися; очевидно, господиня накинула з того боку гачка. Отже, мені не лишалося нічого іншого, як понявкати під дверима і спробувати подерти їх лапою, — відгуку, однак, не було й на те. Тоді, збагнувши, що втрачаю надзвичайно цінну інформацію, я метнувсь до сінешніх дверей. Тут вийти мені не вдалося: сінешні двері були зачинені також. Я вже почав упадати в розпач і метнувся на кухню, але кватирка була на гачку. Тоді я відчув відчай бранця і не так з тверезого розуму, як із відчаю зирнув туди, де над дверима було крихітне віконечко. Складалося воно із шибочки й кватирки, яка, на щастя, виявилася відчиненою. Я подерся по нещодавно оббитих дерматином дверях, лишаючи на ньому цятки од кігтів, і за якусь мить був уже надворі. Тут мою увагу хотіла відволікти миша, яка нахабно перебігала через двір, але я не став гаяти на неї дорогоцінного часу, а поспішив знову видертись на клена. О горе! Кватирку було зачинено. «Ну, — подумав я, — коли вони спільно почнуть змагатися зі мною, сили будуть надто нерівні».