Отож я зістрибнув з гілки й подався на город, де були грядки полуниці і де виднілися саме зараз два круглих зади — дід та баба з сусідства вибирали ягоди. Посеред грядок стояла велика емальована миска, повна червоних, аж горіли, полуниць, а в руках діда й баби було по маленькій каструльці з довгою ручкою.

— А коту! — сказав мені дід. — Товчеш тут мені ягоди!

Це було несправедливо, бо я ступав, наче гранд-дама, високо підіймаючи лапи і безшелесно їх опускаючи. Мені було б навіть бридко наступити на якийсь слизяк — мав би відтак роботу злизувати потім кисло-солодкий сік, пристрасть до якого в людей мені незрозуміла.

— Я знайшла дві розчавлені ягоди, — сказала, не розгинаючись, баба. — Певне, цей кіт їх і потовк.

— А коту! — гримнув дід, але вже так, що я раптом підскочив, і, справді чавлячи ягоди, помчав геть од цих сердитих полуничників.

Я видерся на американського клена й озирнув світ. Ні, мій філософський настрій було безнадійно розладнано, отож я зайнявся простим спогляданням. Побачив кота із сусіднього двору із жахною фізіономією — він ішов, вульгарно виляючи задом, жерти на річці жаб. Як на мене, пристрасть до жабожерства у котів явище патологічне, через це й відчув я до того хлюста з сусідства глибоку зневагу.

Пленталося якихось двоє хлопчаків з руками в кишенях. Вони помітили мене, і за мент гостра каменюка прошурхотіла повз мою голову. Я притьма скотився донизу і вже звідти почув сердитий дідів голос:

— Чого це ти, зараза, мені каміння в город жбурляєш?

— Ша, дєда, — сказав один із хлопчаків. — Кота хотів з дерева збить…

— Я тобі дам кота! — закипів дід, і я пройнявся до нього повагою. — Шмаркачу ти сопливий!

— Ша, дєда! Не кип’ятись, бо лопнеш!

— І треба тобі з ними зв’язуватися? — звелася на грядках баба. — Твій це кіт, чи що?

Хлопці пішли вже геть, ледве соваючи ногами в закочених до литок джинсах.

— І що це тепера за діти! Ти йому слово, а він тобі двадцять!

— Охота тобі серце нервірувати! — сказала баба, знову згинаючись над грядкою. — Глянь оно, які ягідки, просто тобі на завидки!

— А воно й правда, — примирливо сказав дід, згинаючись і собі. — Скільки, думаєш, стара, ми з цього кусня візьмемо?

Я не став слухати, скільки вони візьмуть з цього кусня, — камінь, що просвистів біля мого вуха, і брутальна пересварка з юними варварами до решти зруйнували мій інтерполяційний настрій; я вирішив повернутися додому, сподіваючись, що Гевал уже покинув наш дім і я зможу затишно вгніздитися на своїй подушці, куди вже ніяка каменюка не залетить.

Обійшов кружка діда з бабою, щоб не розпалювати їхньої ворожості, тим більше, що лапи мої були таки липкі од розчавлених полуниць (учені свідчать, однак, що це не полуниця, а тільки садова суниця, але оскільки садовою суницею полуницю ніхто не називає, я теж називатиму ці ягоди полуницями); тут, у глибині двору, стояла собача будка, де спав здоровецький барбосюра; дід тримав його чомусь не перед хатою, як усі люди, а в цьому закутку, де й курка не пробіжить та і я не маю великого бажання шастати. Барбосюра миттю мене почув і рвонувся з такою силою в мій бік, що я побоявся, аби ошийник не передушив йому горло; я став у бойову стійку, вигнувши колесом спину і наставивши трубою хвіст, а собака почав гавкати на мене з таким завзяттям, наче й справді наші предки у старі часи тяжко посварилися через якусь нікчемну грамоту. Дивно мені, що люди вірять іще в такі байки, антагонізм поміж псами й котами виникає через незлагоду нюхальних відчуттів, у нас зовсім інакше збудована regio olfactoria tunicae mucosae nasi[23], хоч, з другого боку, porus gustatorius[24] у нас майже тотожний; я певен, що й собака не відмовиться від ковбаси, хоча навряд чи їстиме сиру рибу — коти все-таки більше іхтіофатажні істоти. Отже, природа і створила ту дисгармонію: потові ферменти, які виділяємо ми, неприємні собакам, у той час як їхні ферменти бридкі нам.