— Що, котику? — сказала до мене лагідно. — Давай-но трохи поплачемо, га?

Взяла мене на руки, сіла у фотель, і мені на голову впало кілька гарячих краплин. Я прищулив вуха, а господиня, притиснувши мене до грудей, тихо й печально плакала. Вона плакала так, що мені аж журно стало, і я принишк, хоч то не зовсім приємно, коли на носа тобі капають сльози і коли тебе так сильно до себе притискають. Але, як сказав забутий грецький мудрець, за добро добром ми віддаєм!

10

Зима за вікном і справді починає попускати. Мені раптом приснився запах вербових бруньок, і дух той був такий свіжий, що я прокинувся. Крізь розчинену кватирку вливався весняний запах розбуджених дерев; з дахів капало, і той звук викликав у мене хвилю такої бадьорості, що я миттю опинився у кватирці, а що мені не хотілося стрибати між холодні водяні струмені, які спадали з даху, сів у кватирці, і на мене заструмувало лагідне тепло весняного сонця. Зимова сплячка скінчилася, я зрозумів це нагально, ще день — і в мені нестримно заграє кров. Тоді я рушу назустріч весняному теплу, запахам дерев та землі, що поступово звільнялася од снігу. Це виповнить мене щастям, а коли спадатимуть сутінки, я ставатиму, як це трапляється з нашим братом раз на рік, поетом і співаком водночас; з’єднаю в один всі поетичні розміри й ритми і складу пишну оду світові та землі. Спів мій набере такого тембру, такої пристрасті і сили, що людські голоси, навіть їхніх найкращих співаків, здадуться чимось недоладним — тої сили афекту, виразності й мелодійності не досягнуть вони ніколи. Поклик мій полине до надмірно збільшених зір у небі й упаде звідти на нашу околицю, і кожне сусідство почує його, а відтак почує все плем’я наше і, ніби на команду, пробудиться все водночас і покине свої тимчасові пристановиська, щоб згадати предковічні часи, коли були ми ще племенем нерозрізненим і мали єдині думки й помисли. Ми забудемо тоді про свою дочасну прив’язаність до людських кліток, енергія наша нарешті звільниться для нас самих, для чину святого, що не дає погинути нашому братові на цій планеті, — ми грядемо тоді у світ і про світ водночас забуваємо!

Єдине, що тримає мене вдома, це те, що я хочу довести до кінця, вивершивши її в думках, оповіджену тут історію, адже після весняного пробудження мені буде не до неї. Пізніше, коли я набуватиму витрачену енергію, можна буде зайнятися і телепатичною її передачею…

До речі, онде той чолов’яга, про якого я вже напевне знаю, що він писака. Дізнався я про це в досить звичайний спосіб: сидів він над річкою такий замислений, що я зважився підійти до нього зовсім близько. Його руки безживно звисали з колін, і мені одного позиру стало досить, щоб помітити на середньому пальці його правиці чималий мозоль, натертий ручкою. Він сидів на камені й дивився бозна-куди, а коли я продефілював перед його очима, не тупнув ногою, не кишикнув і не схопив грудки чи каменюки, як зробили б майже всі чоловіки грубої породи, і не покликав мене солоденько, як зробили б чоловіки породи м’якої. Він жив у собі, і, зирнувши йому у вічі, я побачив, що в зіницях його скачуть чоловічки і відбиваються краєвиди, зовсім не подібні до тих, на котрі він дивився. А оскільки бачити такі тонкощі в очах людини та ще здаля штука досить хитра, я й вирішив, що з цим чоловіком наш телепатичний зв’язок почався.