— Таку дурну балачку ми завели, — сказала господиня. — Він, щоправда, натякав, що хотів би зі мною вік звікувати, так я йому, бач, у серце впала, але оскільки в нього вже є жінка, з якою він вікує вік, ми про це забудем. Знаєш, чоловіки настільки звикли замулювати нам очі, що стають переконані: ми того не розуміємо й не бачимо.

Це було сказано непогано: я готовий був заплескати господині в долоні, коли б у мене вони були. Можна було б долучити для підсилення ефекту якусь латинську фразу, але, на жаль, моя господиня латинськими фразами не послуговується — це вже моя прерогатива. Подруга, почувши той афоризм, тільки знизала плечима, очевидно, не збагнула його сили.

— А коли він розведеться? Ти ж не приховуєш, що він тобі подобається?

Господиня знову сіла на канапу й обхопила руками голову, очевидно, вона таки страждала.

— Щось подобається, а щось ні, — пробурмотіла тихо.

— В жизні всігда так, лапочко, — не зовсім по-літературному сказала Подруга. — Ти що, хотіла, щоб він був ангелом з крильцями?

— Ми самі не ангели з крильцями, — сказала, все ще тримаючись за голову господиня. — Але в кожного з нас є в душі сакрамент, який годиться оберігати.

«Браво!» — хотілося вигукнути мені; коли вжила вона латинське слово, діло йде до розв’язки.

— Як ти сказала? — вибалушилася Подруга. — Сак… сак…

— Ах, це не має значення! — підвелася господиня, і обличчя в неї стало таке холодне, а очі такі сухі, що Подруга раптом і собі підхопилася, заусміхалася, втягла голову в плечі (мені навіть здалося, що в неї з’явилося щось на зразок хвоста, яким вона улесливо замахала) і рушила боком до дверей, начебто боялася, що господиня схопить її за коміра і викине геть, як викидав оце недавно мене Гевал.

Господиня не затримувала Подруги, та й навіщо, адже та сказала все. «Давай, давай, викочуйся!» — подумав я не вельми ґречно і зневажливо подивився, як покручує вона відвислим задком.

Господиня пішла її провести, і вони ще проспівали в сінях одна одній по кілька люб’язностей, тобто кілька банальностей, які мали засвідчити, що господиня зовсім не виганяє Подругу, а навпаки, буде рада, коли та її знову відвідає. Від себе Подруга засвідчила, що вона зовсім не вважає, начебто її виставляють за поріг, — їй давно пора додому, адже набралося у неї стільки домашньої роботи, що вона не знає, коли її і впорає.

Все-таки господиня замкнула вхідні двері, певне, на випадок, якщо Подруга надумає повернутися. Прийшла в кімнату до мене, і я здивувався, яке сумне стало її обличчя і як вона раптом змарніла а чи постаріла.