— Вибачте, — сказала вона неголосно. — Чи не ви Тетяна Платонівна?

— Я, — розігнулася біля порога господиня.

— Вибачте, — знову сказала жіночка. — Я Леоніда Поліщук, дружина Володимира Поліщука.

— Ах, це ви? — утерла з лоба піт господиня. — Чогось хотіли?

— Мені дуже незручно, — зовсім тихо сказала Леоніда, — але я хотіла б побалакати з вами.

— То прошу! — зробила досить холодний жест господиня, і я це сприйняв як запрошення і для себе: таку розмову пропустити я не міг. Стрибнув притьма з гілки на город, вибивши в ньому ямку, і не встигла Леоніда витерти біля порога ноги, як був я уже в хаті; звісно, лап я не витирав, хоч добре замастив їх землею. Однак нагальність справи вибачала таку мою нечупарність — я аж тремтів од цікавості. В моєму розтривоженому мозкові вже миготіли картини жіночої баталії, і для застороги я чкурнув під стіл, щоб на всякий випадок мати сякий-такий прихисток та й на очі не дуже налазити.

Господиня увійшла в хату перша, а за нею несміливо переступила поріг Леоніда.

— Мені дуже незручно, — сказала вона тим-таки дитячим, трохи зляканим голоском. — Але все це так раптово звалилося на мою голову!.. Я довго зважувалася, перш ніж прийти до вас; знаєте, така дурна ситуація, — вона смикнула утлим плечиком, — і нелегко мені, повірте. Всі про вас так гарно говорять…

— Сідайте, — перебила її господиня і показала на мій фотель. Мені це, як завжди, не сподобалося: замість належати виключно мені, цей фотель стає сідалиськом для всіляких прийд.

Леоніда сіла на самий кінчик фотеля, аж дивно було, як вона на тому кінчику тримається.

— Знаєте, ми по-всякому жили, — озвалася знову Леоніда, і її дитячий голосок став трохи плаксивий, а трохи сумний. — Він важка людина: то йому те, то йому се. Я годила, самі знаєте: дитина, сім’я, хочеться, щоб усе до ладу було. А це приходить — і як сніг мені на голову: не хочу з тобою жити, знайшов кращу.

— Хто вам сказав, де я живу? — спитала холодно господиня.

— В людей допиталася. Знаю, що він уміє брехнуть і памороки добре забиває, то от і прийшла.

— І що від мене хочете?

Леоніда подивилася на господиню розширеними очима, і було в них стільки страху, жалю, прохання й приниженості, що я аж зажмурився — щось, наче терпуг, деронуло мене по нервах.

— Одступіться, Тетяно Платонівно, від нього. Ви така гарна, освічена, ви кращих собі знайдете. Та й не будете ви з ним щаслива. Вже як я йому годжу, а вгодити не можу. Спершу він як масло був, а прожили півроку, то чого тільки не натерпілася! А як народила дівчинку, не хотів з лікарні забирати: йому, бачте, хлопця хотілося. Помалу й випивати почав…