— То, може, між вами любові не було?

— А чи не через любов я все це терплю? — сказала Леоніда, і в очах у неї засвітилося дві сльозини. — Спершу він мені руки цілував, квіти носив, такий був, хоч до рани прикладай. Отож і вирішила: піду за нього, хоч всяке люди казали. А чи багато мені хотілося: злагоди й любові…

— То чого ж вам терпіти таку муку? — так само холодно спитала господиня. — Дитину маєте, розійдіться й живіть собі спокійно.

Великі сльози покотилися з Леонідиних очей.

— Це легко сказати, — мовила вона, хлипаючи. — А сім’я? А дитина без батька? Надивилась я на цих дітей без батьків. Серце кров’ю обкипає, коли подумаю, що ростиме вона сиротою при живому батькові… Я вас дуже прошу, — склала вона молитовно руки. — Хочете, отут перед вами на коліна впаду! Одступіться, Бога ради! Не руйнуйте сім’ї! Коли б не ви, він перебісився б, переграв і знову заспокоївся б. Молю вас, дорогенька! Ну, не зла ж ви людина, не зла!

— Заспокойтеся, жіночко, — все так само сухо сказала господиня. — Заспокойтеся, бо я разом з вами заплачу… Він ходив до мене, але я тоді не знала, що він жонатий.

— Брехав, значить? — вражено прошепотіла Леоніда, і її очі покругліли.

— Брехав! — усміхнулася сухо господиня. — Коли ж я те взнала, відтоді він мого порога не переступав.

— Дякую вам! — зчепила руки Леоніда. — Так йому й треба, котові поганому, хай не відбивається од дому!

Я аж пирхнув під столом. Порівняти Гевала з котом — трохи засмілива метафора, після цього Леоніда навіть не такою симпатичною мені здалася.

— Нікого і ні в кого я відбивати не збираюся, жіночко, — встала моя господиня, очевидно, даючи зрозуміти суперниці, що розмову закінчено. — Але дивуюся й на вас: скільки розказали про нього поганого, а тримаєтеся, наче реп’ях…

Леоніда теж уже не сиділа. Стояла перед господинею, як школярка, смиренно опустивши руки.

— Така вже наша доля жіноча! — зітхнула тихенько.

— Собача це доля, а не жіноча! — розсердилася раптом господиня. Леоніда блимнула на неї вражено очима, але не сказала нічого, тільки понурилася.

Я побачив, що в моєї володарки дрібно тремтять ніздрі, а пальці вона нервово сплітає. Зависла пауза, й була вона така негнучка, що я аж заворушився під столом.

— Що це там у вас? — злякано спитала Леоніда.

Господиня підійшла до столу й закинула скатірку. Леоніда, однак, до мене цікавості не виявила (певно, підозрювала, що під столом заховався її чоловік), знову подивилася на господиню, і її голос зламався:

— То ви відступаєтесь?

— Будьте спокійні, жіночко, — сказала з гідністю господиня. — Я не така голодна, щоб спокушатися на всяке лайно!