— Який же ти дурненький, — сказала дівчина, розвернулася трішки вліво й щосили пожбурила м’ячик з насипу. Як і щоразу під час їхньої прогулянки (коли так можна сказати про третій приїзд до Бохиня), м’ячик майнув через білий настил уздовж річки і зник у кущах. Собака зрадів неймовірно, а дівчина захвилювалася: чи не кинула іграшку задалеко, чи вона не впаде у воду.
— Джої, Джо-о-ї-і...
Пес не зреагував, зрештою, як завжди. Господиня могла гукати скільки завгодно, та він добрався до кущів і потонув серед них. Джої ж не стрибатиме у воду по м’ячик?
Собака загавкав. Дівчина чекала, коли улюбленець повернеться з іграшкою у гострій мордочці, та його все не було. Знову гавкіт. Аліна подумала, що пес гавкає на м’ячик, який уже несеться до Бохинської Бистриці, та чи не гойдалися б гілки кущів, якби собака пробирався між ними? Але ж ні — гілки кущів були непорушними, а гавкіт не змовкав.
— Джої-і-і...
Дівчині не хотілося лізти у високий сніг. Вона була взута у трекінгові кросівки; щоправда, вони були з гортексом, який захищає від вологи, але й те правда, що це була низька модель. А коли на шкарпетки налипає сніг і, танучи поволі, стікає тобі у взуття, жоден гортекс не порятує.
— Джої-і-і!
Собака вибіг із-за кущів, без м’ячика. Дівчина манила його до себе, плескаючи по стегнах долонями у вовняних рукавицях — ну ж бо.
— Джої, Джої, хороший мій, іди сюди...
Пес коротко гавкнув і знову зник у кущах.
Аліна зітхнула і спустилася з дороги. Сніг сягав майже до колін. Вона ступила в один зі слідів, залишених собакою, і з острахом чекала, коли крізь шкарпетки стане просочуватися волога. Додому йти пішки з півгодини. Дурне собача!
Дівчина відгорнула гілля, пильнуючи, щоб не натрусити снігу за комір. Від кущів до ріки був якийсь метр. Побачивши господиню, Джої загавкав, заскавучав і замахав хвостом, переводячи погляд з неї на річку. М’ячик лежав коло пса.
— Що сталося?
Дівчина нагнулася по іграшку.
— Джої, ходімо...
Вона підвела голову й подивилася на воду, затягнену при березі в кригу. Звідти стриміло щось біле. Таке біле, що у вечірніх сутінках здавалося чимось штучним, пластмасовим, ніби рука манекена.
«Але навіщо комусь кидати манекен у річку?» — подумала дівчина.
Розділ 1
Розділ 1