— Бо ми не одружені офіційно. Та мені не хочеться про це говорити. І в нашому віці вже й не годиться називати його моїм хлопцем. Карін, я з твого дозволу заберу Тараса на хвильку.

Карін іще раз надула губи, а Тарас подумав, що це зайве.

— Так, так. Гм, якщо він не її чоловік, то вона — його... співробітниця.

Перед словом «співробітниця» Карін зробила коротку паузу, наче мусила ковтнути слину.

— Вдавай, ніби ми розмовляємо, — радила Аленка, ведучи чоловіка за руку в інший бік кімнати, до чималого товарист­ва, що зібралося біля невеличкої стійки і, вочевидь, добре розважалося.

— Бо що?

— Бо інакше та стара відьма тебе проковтне. Ти міг би мені й подякувати. До речі, навіщо ти всім розповідаєш, що ти поліцейський?

— Мабуть, тому, що я поліцейський, — відповів Тарас, не приховуючи іронії. — А ти хіба не лікарка?

— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.

— Які ми сьогодні зарозумілі.

— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.

Тарас усміхнувся.

— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.

— А хіба я згадував?

— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — ­На­чхати.

— Ого!

— Думаєш, я п’яна?

— Скільки ти випила?

— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.

— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.