— То ви поліцейський? — запитала жінка років шістдесяти зі склянкою вина у руці. Хоча прозвучало ніби: «То... ви пліцейкий...» — Вочевидь, вона вже трохи випила. — Так дивно.

— Дивно? — запитав співрозмовник. — Зазвичай дивним здається моє ім’я, а не професія.

— Тарас? Дійсно, Тарас — трохи незвично, та я знаю кількох Тарасів. Тараса Бульбу і... ще одного, але поліцейський...

Вона засміялася, ніби сказала щось смішне.

— Він не поліцейський, — жінка, що до них підійшла, поклала Тарасові руку на плече. — Він інспектор поліції.

Вона теж уже трохи затиналася, «р» у слові «інспектор» прозвучало розкотисто, а це означало більше, ніж склянка глінтвейну, подумав Тарас. Вона ніколи не вміла пити алкоголь.

— Стривай... А ви що, не знайомі?

Старша пані надула губи, наче дівчинка, нагадуючи при цьому... старшу пані, яка вдає із себе дівчинку.

— Звідки? Мій чоловік завжди демонструє мені свої... цілі, а моїх ніколи.

Тарас усміхнувся, намагаючись зробити посмішку невимушеною, і простягнув руку старшій пані.

— Тарас Бірса. Якщо вам колись випишуть штраф за неправильне паркування, подзвоніть мені.

— Тарасе...

— Не перебивай його, Аленко, — сказала жінка, тиснучи Тарасові руку й манірячись. — Така жінка, як я, не щодня зустрічає такого чарівного поліцейського. Я — Карін. Карін Прелц, дружина отого чоловіка, що весь сяє отам... — Карін махнула рукою у протилежний куток великої вітальні. — Це колега вашої дружини. Та ви це, мабуть, знаєте? Бо якщо ні, то який тоді з вас поліцейський?

Жінка зареготала, наче сказала щось дуже дотепне. Тарас змусив себе теж засміятись. Аленці, здається, було не до сміху.

— І прізвище Бірса? Я не знаю жодного Бірси.

— Ви не чули про Вальтера Бірсу?

Жінка заперечно похитала головою.

— Це футболіст, він грає за збірну.

— Ох, я таким не цікавлюсь. А як так сталося, — Карін обернулася до Тарасової супутниці, — що твоє прізвище не Бірса? Ти ж його дружина.