— Воно й зрозуміло. Літо, сезон відпусток...

— В них там у кожному кабінеті сидить по троє, а мені на два місяці не хочуть нікого дати.

— Однак дали ж ту Слівінську, хоча й не з Катовіць, а з Ченстохови. Спасибі й за те.

— Баба! На дідька мені тут баба? Мені потрібні люди для роботи, а не такі, що цілий день видивляються в люстерко й пудрять носа.

— Заспокойся, Стасю, — сказав капітан, — адже в нас також є кілька дівчат, а працюють, як воли. Сам рекомендував Кулужову до нагороди, а Крисю Лавінську обіцяв одрядити до офіцерської школи міліції в Щитні.

— Це зовсім інше, — не здавався Зайончковський. — Кулужова займається автоінспекцією, а Крися сидить у господарському відділі. Тут же маємо чотири трупи, і хто знає, скільки їх ще буде? В алфавіті залишилося двадцять вісім літер...

— Хоч хай там як, а Слівінська нам допоможе. Доручимо їй усе дріб’язкове, а також справи, направлені на колегію. Тоді ти або я, маючи більше часу, візьмемося за «абеткового вбивцю».

— Про це не може бути й мови! — Майор не лише дедалі дужче злостився, а й продемонстрував свою настирливість. — Якщо ті панове з воєводства такі мудрі й садять мені на карк бабу, то нехай вона покаже, що вміє. Доручу їй саме ту справу.

— Та не впирайся, Стасю, — заспокоював друга капітан, — дівчина стане в пригоді. А якщо даси їй ту справу, то тільки змарнуємо час.

— Саме цього мені й хочеться. Матиму привід, щоб відіслати її назад до Ченстохови. А тим розумакам з Катовіць скажу все на першій же нараді. Напевно, начальник воєводської комендатури нічого не знає про наше становище, а все це наробили ті мудрагелі поза його плечима.

Капітан не хотів заходити в суперечку. Знав свого начальника не віднині. Знав і те, що Зайончковський насправді такий хлопець, про яких кажуть, що «до рани прикласти можна». Але часом ставав упертим, як дванадцять цапів, разом узятих. Щодо роботи жінок у міліції, то майор давно мав на те свою думку: допускав їх щонайвище в автоінспекцію та в господарський відділ. У цілому воєводстві жодна повітова комендатура не мала так мало жінок, як у Забєгові. Зайончковський взагалі був типовим старим парубком з усілякими упередженнями до прекрасної статі. Яка була причина такої неприязні, ніхто з підопічних не насмілювався в нього питати.

— Передам їй саме ту справу, — повторив майор.

— Роби, як хочеш, — стенув плечима капітан, — та пам’ятай одне: дівчину можеш відіслати, але та справа — надто важлива.

— Їй так остогидне життя, що сама проситиметься назад до своєї Ченстохови. Але ти не бійся. Я сам пильнуватиму, щоб вона не наробила дурниць, і діятиму так, як вважатиму за потрібне.