— А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.

— І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.

— Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.

— Не виключено, що це одна і та ж людина, — перебив його Волер. — Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.

— Можливо.

— Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, — сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. — Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?

— Забійний, — відповів Томмесен. — Або пограбувань. А сексуальні злочини не привертають.

— Ну, це ясно, — сказав Волер. — А ми приїхали.

Вони вискочили на неосвітлений відкритий майданчик, забитий поставленими один на один контейнерами, в кінці якого виднілася велика рожева будівля.

— Той, що стоїть під ліхтарем, ніби схожий за прикметами, — сказав Волер.

— Де? — запитав Томмесен і примружив очі.

— Онде, біля цієї будівлі.

— Чорт, ну у тебе й зір!

— У тебе зброя з собою? — запитав Волер і збавив швидкість.

Томмесен із подивом подивився на Волера:

— Але ти нічого не сказав.

— Гаразд, у мене є. Ти в машині залишайся, у разі чого патрульні екіпажі викличеш, якщо він шухер підніме, о’кей?

— Добре. А ти впевнений, може, зараз треба викликати…

— У нас часу немає. — Волер увімкнув дальнє світло і зупинив машину. За прикидкою Томмесена, до постаті під ліхтарем було метрів п’ятдесят, за наслідками вимірювання під час розслідування виявилося рівно тридцять чотири метри.

Волер зарядив пістолет — «Глок-20», він клопотав щодо нього перед начальством і отримав спеціальний дозвіл на його носіння, — схопив великий чорний кишеньковий ліхтар, що лежав між передніми сидіннями, і виліз із машини. Він щось крикнув і попрямував до Гуннеруда. Саме у цьому пункті рапорти двох поліцейських про подію розходяться. Волер записав, що він крикнув: «Поліція! Покажи їх!»