— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…

— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?

— Я інших не бачив, просто втік.

— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?

— Так-так. Адже це він був!

— Хто «він»?

— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.

— Ти мені про це не говорив.

— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.

На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.

— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?

— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.

— У квартирі було щось, чого не мусило бути?

— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.

— А ти? Ти теж чистий?

— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.

— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.

— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.

— Завжди.

— А що у тебе?