— Наш давній знайомий, як я чув?

— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.

— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.

— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.

— Мені також.

— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.

— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?

— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.

— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?

— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.

— Хто навів?

— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.

— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?

— Можеш не сумніватися.

— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?

— Навідник мені ще дещо повідомив.

— Що ж?