Харрі спробував поворушитись, але Расколь сильніше притиснув пляшку до його горла:

— У мене на те були свої причини.

— Я знаю, — сказав Харрі, — інстинкт спокутування провини такий же сильний, як і інстинкт помсти.

Расколь не відповів.

— А ти знаєш, що Беате Льонн теж зробила свій вибір? Вона зрозуміла, що ніщо вже не поверне їй батька. Лють її пройшла. Вона просила передати тобі привіт і сказати, що прощає тебе. — Уламок дряпнув його по шкірі. Пролунав такий звук, немов поряд хтось писав на грубому папері. Поволі виписуючи свої останні слова. І залишалося тільки поставити крапку. — Отже тепер твоя черга вибирати.

— Між чим вибирати, Спіунії Залишити тобі життя чи ні?

Харрі перевів дихання, прагнучи не втрачати витримки:

— Звільнити Беате Льонн. Розповісти, що ж сталося того дня, коли ти застрелив її батька. І звільнити себе самого.

— Самого? — Расколь засміявся своїм легким сміхом.

— Я знайшов його, — сказав Харрі. — Тобто його знайшла Беате Льонн.

— Знайшла кого?

— Він живе в Йотеборі.

Сміх Расколя миттєво урвався.

— Уже дев’ятнадцять років, — вів далі Харрі. — Відтоді, як дізнався, хто справжній батько Анни.

— Ти брешеш! — крикнув Расколь і заніс руку з пляшкою над його головою. У Харрі пересохло в роті, він заплющив очі. А коли знову розплющив, зустрів засклянілий погляд Расколя. Обидва важко дихали.

Расколь прошепотів:

— А… Марія?

Харрі зумів відповісти тільки з другої спроби:

— Від неї немає ніяких вістей. Хтось говорив Стефану, що кілька років тому її бачили разом із бродячим табором у Нормандії.

— Стефану? Ти говорив із ним?