— Смерть кого? — запитав Харрі.

— Та кого завгодно.

— Але це ж безумство! — вигукнула Беате.

— Ну, я по суті про це і говорю, — відрізав Еуне.

Вони пройшли до їдальні. Еуне спробував сісти на один зі старих стільців з прямими спинками, що стояли біля довгого вузького дубового столу:

— Таких більше не роблять.

— Але невже вона позбавила себе життя тільки для того… щоб помститися? — простогнала Беате. — Адже є й інші спо соби.

— Зрозуміло, — погодився Еуне. — Але самогубство часто само по собі є помстою. З метою викликати у тих, хто тебе зра див, відчуття провини. Анна просто зробила на крок більше, ніж необхідно. Крім того, є всі підстави вважати, що вона насправді не хотіла більше жити. Вона була самотня, вигнана з сім’ї, їй не таланило в любові. Кар’єра художниці не задалася, вона удалася до допомоги наркотиків, але це не могло розв’язати її проблем.

Коротше кажучи, це була глибоко розчарована й нещасна жінка, і вона, холоднокровно все обдумавши, віддала перевагу самогубству. І помсті.

— Зовсім не думаючи про мораль? — запитав Харрі.

— Питання про мораль, звичайно, цікаве. — Еуне склав руки на грудях. — Адже суспільство накладає на нас моральний обов’язок жити й тому відкидає суїцид. Але Анна явно захоплювалась античністю і, не виключено, дотримувалася думки старогрецьких філософів: людина вільна вирішувати сама, коли їй помирати. Ніцше теж вважав, що людина має повне моральне право позбавити себе життя. Він навіть використовував термін «Freitod», тобто «добровільна смерть». — Еуне підніс вказівний палець. — Але перед нею виникла інша дилема. А саме — життя або помста. У будь-якому разі Анна сповідала християнську етику, а та забороняє мститися. Парадокс, зрозуміло, полягає в тому, що християни вірять у Бога, який сам по собі — грізний месник. Якщо ти щось робиш наперекір йому, значить, горіти тобі вічно в пеклі, а така відплата несумірна з величиною гріха, швидше це справа Міжнародної амністії. І якщо…

— А може, це просто ненависть?

Еуне й Харрі поврнулися до Беате. Вона перелякано подивилася на них, немов ці слова зірвалися з її губ помилково.

— Мораль, етика, — прошепотіла вона. — Життєлюбність. Любов. Та все ж найсильніша ненависть.

47 Світіння моря

47

Світіння моря

Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав далеке завивання сирени «швидкої», що поволі тонула в шумі Улоговини[67]. Будинок, успадкований Ракеллю від батька, височів над нею, і Харрі як на долоні бачив те, що відбувається там, під світловим покривом, щоправда, лише те, що міг розгледіти серед величезних дерев, що стояли у саду. Він любив цей краєвид. Думка про те, скільки вже років вони ростуть тут, заспокоювала його. І про міські вогні, світло яких нагадувало морське світіння. Морське квітіння Харрі бачив лише раз у житті, коли дід одного разу вночі взяв його з собою в човен, збираючись на лов крабів у районі Свартхольмена. Всього одна ніч. Але цей краєвид він не забував ніколи. Одна з картин, які з кожним роком ставали в пам’яті все більш ясними і реальними. Так було далеко не зі всіма його спогадами. Скільки ночей він провів із Анною на цьому ліжку, скільки разів на борту судна капітана Еспера вони вирушали в плавання по бурхливих хвилях? Йому й не згадати. А незабаром і решта забудеться. Сумно? Так. Сумно, але необхідно.