— У нас є час, — він докірливим поглядом глянув на свого нетерплячого товариша по службі, — говоріть, полковнику, скільки завгодно. Будь ласка, не пропускайте жодних деталей. Вам ніхто не завадить, а потім мій шофер відвезе вас до приміщення, де я підготував для вас подарунок на день народження.

Він схилився до мешканця Вроцлава в минулому і прошепотів ламаною німецькою:

– Вона блондинка і чекатиме вас до ранку.

Іменинник широко посміхнувся і почав говорити.

– Все почалося під час будівництва Зали Сторіччя. Був теплий травневий вечір тисяча дев'ятсот дванадцятого року, рівно за рік до урочистого відкриття залу...

Слухали його зосереджено, а час летів. Подумки вони перебралися до не відомого їм міста, яке виділяє важкий запах бузку і вологи від великої ріки, чотирьох її приток і безлічі водотоків і струмків. Історія була настільки переконливою, що вони повернулися в минуле і на мить забули, що сьогодні був вісімнадцятий день вересня 1947 року, і вони знаходилися у Вашингтоні. Вони не пам'ятали, що кількома годинами раніше був прийнятий Закон про національну безпеку. Відповідно до нього було створено Раду Національної Безпеки та Центральне Розвідувальне Управління. В темній кімнаті знаходилися її шеф адмірал Роско Хілленкеттер і четверо його найближчих соратників.

Шостий учасник зустрічі, колишній німецький поліцейський, а нині офіцер американської розвідки, цього дня святкував свій шістдесят четвертий день народження. Він мав намір провести його в обіймах продажної жінки.

Таке йому найбільше подобалося.

Його звали Ебергард Мок.

Зала Сторіччя, з німецької листівки 1920 р.

Друга зміна робітників залишала будівництво Зали Сторіччя. Втомлені чоловіки в мішкуватому робочому одязі кидали бригадиру Вольфгангу Кемпському коротке "Нахт", піднімали робітничі кашкети з клейончастими козирками й покидали роздягальні в бараках. Далі йшли до воріт по довгих дошках, з-під яких восени бризкало рідке болото, а зараз здіймалися хмари пилу. Був понеділок, двадцяте травня тисяча дев’ятсот дванадцятого року.

Майстер прислухався до низьких голосів, що стихали вдалині. Йому подобалися ті моменти, коли все повільно затихало і черговий день інтенсивної роботи перетворювався на спокійну ніч. Тоді він гладив по голові свого вірного товариша, німецьку вівчарку Йоопа, і казав йому: "Пішли, старий, тобі треба працювати. А я просто вип’ю келишок айвової і теж відразу запрацюю!".

Це останнє повідомлення відносилося до додаткових обов’язків Кемпського. Він був не тільки майстром, а й нічним сторожем. Ця функція виникла ніби то природним шляхом  - зі старого звичаю надання мандрівним мулярам тимчасового житла на будівництві. Старий майстер просто охороняв територію, де жив.