Тенґо збагнув лише одне: батько зовсім не збирався пояснювати йому якихось обставин, зафіксованих у фотографії. Ні за життя, ні тепер, по смерті. «Ось фотографія. Я даю тобі лише її. А до решти сам додумайся», — можливо, так він повідомляв.

Лежачи горілиць на голому матраці, Тенґо дивився на стелю з фанери, вкритої білою фарбою. Без текстури й сучків, з кількома прямими швами. Саме це із дна своїх очних западин, напевне, спостерігав батько упродовж останніх місяців свого життя. А може, його очі вже нічого не бачили. У всякому разі, його погляд був звернутий туди. Незалежно від того, бачив він чи ні.

Заплющивши очі, Тенґо уявив собі, як лежить тут і поволі вмирає. Однак для тридцятирічного чоловіка, що не мав проблем зі здоров'ям, смерть перебувала далеко за межами уяви. Тихо дихаючи, він стежив за тим, як по стіні пересувався відблиск надвечірнього світла. Тенґо вирішив ні про що не думати. Це для нього не було важко. Він занадто втомився, щоб на чомусь конкретному зосередитися. При нагоді хотів трохи поспати, але, можливо, від перевтоми не міг заснути.

Десь о шостій прийшла медсестра Омура й повідомила, що в їдальні приготували їжу. Тенґо сказав, що не голодний, але ця грудаста дебела медсестра не відступала. Наполягала, щоб він хоч чимось заморив черв'ячка. Вона майже наказувала. Безперечно, була професіоналом, що уміє логічно переконати людину виконати наказ, який стосується його здоров'я. Тим паче що Тенґо не вмів противитися логічному наказу, особливо старшої за нього жінки.

Коли вони спустилися сходами вниз, то зустріли там Кумі Адаті. Медсестри Тамури не було. Тенґо сів разом з Кумі Адаті й медсестрою Омурою за один стіл. Він з'їв трохи салату й варених овочів, а тоді взявся до супу з місо, цибулею та молюсками. Після того випив гарячого чаю.

— Коли відбудеться кремація? — спитала Кумі Адаті.

— Завтра пополудні, о першій, — відповів Тенґо. — Після неї, мабуть, вернуся до Токіо. Бо на мене чекає робота.

— Ще хтось, крім вас, буде на кремації?

— Ні, гадаю, не буде нікого. Лише я сам.

— А ви не заперечуєте, якщо я прийду? — спитала Кумі Адаті.

— На кремацію мого батька? — здивувався Тенґо.

— Так. Правду кажучи, ваш батько мені дуже подобався.

Тенґо мимохіть поклав палички для їди на стіл і глянув на медсестру. Невже вона справді говорила про його батька?

— Наприклад, чим саме? — запитав він.

— Був чесним і не говорив нічого зайвого, — сказала вона. — У цьому був схожий на мого покійного батька.

— Гм, — промимрив Тенґо.

— Мій батько був рибалкою. Помер, коли ще не мав і п'ятдесяти.