— Шукають миру, пане.

— Миру? — це слово звучить майже дивакувато. — Миру? Сьогодні, коли світ гнеться під натиском загарбників? Коли сотні тисяч ваших братів і сестер віддали життя на його захист?

Він хитає головою й посміхається, а під тягарем цієї посмішки старець блідне та починає тремтіти.

Але за мить відповідає власним сміхом, настільки смутним, що, здається, от-от заплаче небо.

— Тут, у нашій долині, було, пане, п’ять міст. Лог, Нерт, Нове Паот, Миферт і наше. Двадцять років тому ти прийшов до Лога і всі його чоловіки пішли на війну. П’ятнадцять років тому ти забрав із Нерта кожного, хто зумів підвести зброю. Вісім років тому Нове Паот спустошилося, бо ти потребував людей для битв. Три роки тому всі в Мифертіміж п’ятнадцятим і шістдесятим роком життя вдягнули обладунки й пішли на війну. Не повернувся ніхто, — старець говорив тихо, не дивлячись йому в очі. — Ті міста… вони померли. Жінки й старці забрали дітей і прийшли до нас, щоб…

— Знаю, — перериває він старця, бо саме за тим він і прибув. За поколінням, яке за цей час виросло. Але старець, здається, не відчуває загрози в його голосі.

— Я був дитиною, коли почалася війна, пане. Мені було п’ять років. З того часу прибульці приходять і йдуть, а ми із ними продовжуємо битися й битися. Інколи — вони наші союзники, інколи — вороги, інколи — вершники Лааль чи войовниці Кан’ни захищають нас щитами, а часом змочують мечі в нашій крові Ми укладаємо союзи й порушуємо їх, нападаємо й захищаємося. І в цьому місці немає нікого, крім мене, хто б пам’ятав, як воно: просинатися й не боятися війни. Старець замовкає, обтирає піт із лоба тремтячими руками.