Светлый фон
Коли бог приходить, щоб здійняти ураган свого гніву, і обіймає начиння усією Силою, людське тіло піддається, розпадається, не в змозі витримати припливу такої потуги. Після цілого дня — а якось йому доводилося битися аж так довго — тіло могло вкритися чорними синцями, суглоби напухали, зуби в яснах хиталися, він плював і сцяв кров’ю. Був вилікуваний, брутально й без ніжностей. Але правда була такою, що якби тоді бій тривав іще з пів дня, то бог без слова попередження кинув би його та перенісся до іншого начиння, а він сконав би за кілька хвилин, стікаючи гноєм і сморідними виділеннями з усіх отворів тіла.

Одного разу він вже таке бачив, коли помирав його старший брат.

Одного разу він вже таке бачив, коли помирав його старший брат.

Начиння для того, щоб використовувати їх у бою.

Начиння для того, щоб використовувати їх у бою.

Він дивиться на молодого сокирника й усміхається знову. Сьогодні він мужньо бився, коли вершники Лааль та їхні нові союзники майже перерізали навпіл його армію. Довелося скористатися начиннями для того, щоб заткнути пролому лінії піхоти, і хоча жодне з них не загинуло, кількох було поранено. Важка битва.

Він дивиться на молодого сокирника й усміхається знову. Сьогодні він мужньо бився, коли вершники Лааль та їхні нові союзники майже перерізали навпіл його армію. Довелося скористатися начиннями для того, щоб заткнути пролому лінії піхоти, і хоча жодне з них не загинуло, кількох було поранено. Важка битва.

— Скільки? — запитує він нарешті.

— Скільки? — запитує він нарешті.

— Близько п’ятисот.

— Близько п’ятисот.

Він повертає голову. Стоять там, посеред поля бою, люди й суї. Здавалося, ці прибульці заздалегідь ненавидять венлеґґів через якийсь злочин, який стався століття тому. Тож вони підтримали Лааль у битві. Вони дещо вищі за людей, худорляві й жилаві, зі шкірою кольору попелу, вкритою укісними смугами. Навіть їхні обличчя оздоблені ось таким чином. Він досі не знає чи це природна прикраса, чи різновид татуювання. Неважливо. Чужі не тутешні, а тому повинні померти.

Він повертає голову. Стоять там, посеред поля бою, люди й суї. Здавалося, ці прибульці заздалегідь ненавидять венлеґґів через якийсь злочин, який стався століття тому. Тож вони підтримали Лааль у битві. Вони дещо вищі за людей, худорляві й жилаві, зі шкірою кольору попелу, вкритою укісними смугами. Навіть їхні обличчя оздоблені ось таким чином. Він досі не знає чи це природна прикраса, чи різновид татуювання. Неважливо. Чужі не тутешні, а тому повинні померти.

— Вони мужньо билися, — чує він раптом. — Залишилися, щоб прикрити відступ інших.