І справді як люди, так і коні — всі виглядали геть погано. Один з вершників обв’язав собі голову ганчіркою, в другого поруділа пов’язка була абияк затягнута на стегні, а хтось тримав руку на примітивному опаску. На всіх були помітні сліди бою: діряві панцирі, розтріскані щити й погнуті шоломи. Але найкрасномовнішим було те, як вони сиділи у кульбаках: згорблені, хитаючись з боку на бік, ледь не засинаючи на кінських спинах. А коли нарешті хтось із них злазив зі скакуна — то якусь мить просто стояв на тремтячих ногах, мов не знаючи, що із собою робити.

Ще гірше виглядали коні. Худі, виснажені, із збитою шерстю й запалими боками вони стояли, незграбно розставивши ноги, звісивши голови та важко дихаючи. Справжнє втілення нещастя й розпачу. На подвір’ї з’явився власник «Вендору», старий Берт.

— Швидше, гультіпаки! Коней — до стаєнь: розсідлати, витерти, вичесати, наповнити жолоби та поїлки. Людей — всередину! Що, генерале, важкий день?

Чоловік, до якого він звернувся, саме злазив із сивого жеребчика. Носив простий військовий шолом зі стрілкою, кавалерійську кольчугу, чорні шкіряні штани й сірий короткий плащ. Лише це й можна було помітити у світлі смолоскипа. Недбало махнув корчмареві та відразу попрямував до жеребця поруч. На оздобленому сріблом сідлі, похилений уперед і обіймаючи руками кінську шию, сидів молодий хлопець. Чоловік схопив його за плече й обережно стягнув униз. Хлопець шарпнувся, крикнув страшним голосом і зм’якнув. З-під почорнілих пов’язок, які стягували його живіт, потекла кров.

— Кайлін!

Найближчий з вершників зістрибнув з сідла й підбіг до них. Дівчина. Вдягнена по-чоловічому: вовняні короткі штани, лляна сорочка, високі чоботи до колін — нічого незвичного для цієї частини країни, де жінки часто допомагали чоловікам переганяти стада чи в іншій роботі, що вимагає їздити верхи. Але на її сорочку була накинута кольчуга з короткими рукавами, з-під якої визирав краєчок стьобанки, а широкий, майстерно сплетений пояс обтяжувала шабля. І це вже не було звичним навіть для місцевої жінки.

Дівчина схопила пораненого за ноги, і вони вдвох внесли його до заїзду.

Військовий безцеремонно скинув з найближчого столу кухлі та миски. Обережно поклав хлопця на поплямовані вином і соусами дошки.

Двоє купців, які дрімали, сперши голови на руки, підхопилися з місця:

— Що тут?! Що?.. — заспівав пияцьким сопрано молодший.

Чоловік проігнорував його, приділивши всю увагу пораненому. Його товаришка підійшла до купців і почала їм щось шепотіти, рішуче тримаючись долонею за руків’я шаблі. Поки вона говорила, бойовий дух, здавалося, залишав п’яничок. Зрештою обидва, бурмотячи якісь вибачення, почвалали в інший куток зали.