Офіцер зняв шолома, показавши сиву чуприну, почав обережно обстежувати стан пораненого. Важко зітхнув і відвернувся, шукаючи поглядом своїх людей.

— Бендарей, Риута, Дагена, перекажіть решті, щоби ті перевірили коней у стайні та внесли в’юки всередину. Поранених — відразу нагору. І нехай покличуть Аандурса.

Власник заїзду вже був на місці.

— Слухаю, генерале.

— Його палить гарячка, від учора ригає кров’ю та жовчю, — офіцер вказав на хлопця. — Нам потрібен медик, а краще за все — Вейльгорн.

— За медиком я вже послав, а старий чарівник, гм… Його немає, два дні як поїхав до Верленна.

— А щоб його! Авен не доживе до світанку із такою раною в череві.

Берт похитав головою:

— Ми нічого не зробимо, генерале. Усе — в руці Володарки. Маю нагорі три вільні кімнати. Одну приготую для поранених.

— Буду вдячний. І одну для жінок.

— Як завжди.

Дівчина, здавалося, хотіла щось сказати.

— Не починай знову тих дурнуватих балачок, Кайлін. У стайнях зараз спить десь сорок погоничів напідпитку.

— Нічого б з нами не сталося.

— З вами ні, але із ними — так. Зрештою, чого ти досі тут стирчиш? Здається, у твого коня проблеми з передньою ногою. А розсідлати цю бестію, уникнувши зубів чи копит, зумієш тільки ти. Доглянь його та зроби примочку із рум’янку та вентиги. Шкода було б такої доброї тварини.

Якусь мить вони мірялися поглядами, сірі очі чоловіка та зелені очі дівчини. Нарешті вона гнівно пирхнула, розвернулася, мотнувши русою косою, та вийшла.

* * *