Коли до зустрічі залишалося п’ять хвилин, я відчинила кухонні двері і вислизнула в сад.

А надворі — ні вогника з будинку, ні поблиску зірок. Я йшла, спотикаючись, у темряві; м’який ґрунт під ногами, дотики листя й гілок застерігали мене, коли я починала відхилятися від стежини. Раптом звідкілясь із темряви виставилася якась гілка і боляче дряпнула мене по обличчі. Я примружилася, захищаючи очі: в голові запульсувало — чи то від болю, чи то від ейфорії. Тепер мені все стало ясно. Це її пісня. Моя сестра повертається.

Нарешті я на місці зустрічі. У темряві щось заворушилося. То був Аврелій. Моя рука незграбно вперлася в нього; він схопив її, наче лещатами, і притримав мене, щоб я не впала.

— З вами все гаразд?

Я почула запитання, але воно прозвучало десь далеко-далеко.

— Може, у вас температура?

Дивно: слова я чула, але не розуміла.

Я хотіла розповісти йому про оту радісну пульсацію, про те, що до мене повертається сестра, що вона ось-ось має сюди прийти. Я знала це напевне, бо відчувала тепло, яке йшло від плями на моєму боці. Але беззвучний голос, що линув від неї, став межи мною та моїми словами і не давав мені говорити. Я наче оніміла.

Аврелій відпустив мою руку, зняв рукавичку, і я відчула дотик його дивовижно холодної долоні на своєму чолі (мені здавалося, що надворі дуже жарко).

— Вам слід бути у ліжку, — мовив він.

Я смикнула Аврелія за рукав. Несильно, але відчутно. І він пішов за мною через парк — не пішов навіть, а плавно покотився, наче статуя на роликах.

Не пам’ятаю, як я брала у Джудіт ключі, але коли вже вони опинилися в мене, отже, я їх таки взяла. Здається, ми йшли довгими коридорами… але і цей епізод теж майже не зберігся у моїй пам’яті. Я пригадую якісь двері, але на тій картині, що виникає у моїй свідомості, вони розчиняються, як тільки ми до них підходимо, розчиняються самі собою і дуже повільно, чого в принципі не могло бути. Напевне, я їх відімкнула, але цей шматок реальності випав з моєї пам’яті.

Я погано пам’ятаю, що сталося того вечора в кімнаті Еммеліни. У моїй пам’яті збереглися лише уривки спогадів. Цілі смуги часу обвалилися і попáдали одна на одну; якісь події прокручувались у свідомості з калейдоскопічною швидкістю. Спотворені обличчя раптом розросталися до страхітливо-велетенських розмірів; Еммеліна та Аврелій відлітали далеко до обрію і перетворювалися на ледь видимих маріонеток. Я ж сама була холоднокровно-спокійна, наче отупіла; мною володіла лише одна думка: незабаром з’явиться моя сестра.

Логіка та здоровий глузд допомогли мені розташувати послідовно ті видіння, що їх уривково і безладно, ніби уві сні, зафіксував мій розум.