— Я так і думав.

Він витяг термометр і наказав мені покласти його під язика, потім підвівся і широким кроком підійшов до вікна. Стоячи до мене спиною, лікар запитав:

— А що ви любите читати?

Я не могла як слід відповісти з термометром у роті.

— «Грозовий перевал» — ви його читали?

— У-гу.

— А «Джейн Ейр»?

— У-гу.

— «Розум і почуття»?

— У-гу.

Лікар Кліфтон обернувся і серйозно на мене поглянув.

— І, гадаю, усі ці книжки ви читали не один раз?

Я кивнула, і він насупився.

— Читали і перечитували? І багато разів?

Я знову кивнула, і він насупився ще більше.

— Від самісінького дитинства?

Його питання ошелешили мене, але я, заворожена його серйозним поглядом, кивнула ще раз.

Під насупленими бровами очі його звузилися і перетворилися на щілини. Я уявила собі, як самим лише поглядом лікар Кліфтон може так налякати пацієнта, що той миттєво одужає — аби тільки швидше спекатися свого ескулапа.

Кліфтон нахилився до мене, щоб подивитися на термометр.

Зблизька люди виглядають зовсім по-іншому. Темні брови так і залишаються темними бровами, але тепер ви маєте змогу побачити кожну окрему волосинку, побачити цей рівний шнурочок зблизька. Кілька крайніх волосинок — маленьких, майже непомітних — помандрували до скроні у напрямку верхнього завитка вуха, схожого на хатку равлика. На поверхні шкіри щільними рядами розташувалися тоненькі шпички бороди. А це вже я бачила раніше: ледь вловиме розширення ніздрів і тремтіння у кутиках рота. Я завжди вважала це виявом суворості, ознакою того, що лікар був про мене невисокої думки; але зараз, придивившись із відстані кількох дюймів, я подумала, що це може бути вираз не осуду, а іронії. Невже лікар Кліфтон, подумалося мені, в глибині душі насміхається з мене?