Аж ось краєм ока я помітила якесь ворушіння. То Аделіна повернула голову до мене. Вона й досі підпирала її рукою, і досі її очі, здавалося, були заплющені, але я була певна: вона до мене прислухається. Навіть якщо зміна положення нічого не означала (а це було не так, бо раніше Аделіна завжди від мене відверталася), то все одно — сталася зміна в тому, як вона себе тримала. Раніш вона сонно навалювалася на парту, наче перебуваючи у стані якоїсь тваринної безтямності; сьогодні ж усе її тіло було злегка напружене, ніби насторожене: плечі, спина, руки. Схоже, Аделіна напружено прислухалася до моєї розповіді, намагаючись водночас створити враження, що вона розслаблено дрімає.

Мені не хотілося, щоб вона побачила, що я це помітила. Я й далі поводилася так, наче читаю тільки для Еммеліни. Але при цьому увесь час поглядала на Аделіну. Виявилося, що вона не тільки слухала. Ось я помітила, як у неї здригнулися повіки. Спочатку мені здалося, що очі її заплющені, але ж ні: крізь стулені вії вона спостерігала за мною!

Що ж, обставина вкрай цікава, і я неодмінно використаю її у своїй подальшій виховній діяльності.

…А потім сталося те, чого я зовсім не чекала. Обличчя лікаря змінилося. Так, змінилося, просто на моїх очах. Це був один з тих випадків, коли обличчя раптово набуває нового виміру: риси, звичайно ж, лишаються незмінними, але все обличчя раптом постає в абсолютно новому світлі. Хотіла б я знати, які процеси у людському мозку спричиняються до того, що обличчя знайомих нам людей починають отак різко змінюватися й викривлятися. З можливих пояснень я відкинула оптичні ефекти і дійшла висновку, що пояснення криється у психології спостерігача. Хай би там як, а оця раптова зміна в його обличчі змусила мене на якусь мить завмерти і поглянути на нього широко розкритими очима, що, в свою чергу, змусило і лікаря з подивом подивитися на мене. Коли ж його обличчя нарешті перестало стрибати і сіпатися, в очах його з’явився якийсь дивний вираз, значення якого я так і не змогла зрозуміти. А мені дуже не подобається, коли я чогось не розумію!

Кілька секунд ми дивилися одне на одного широко розкритими очима, обидва почуваючись дуже ніяково, а потім лікар різко розвернувся і пішов.

* * *

Як я не люблю, коли місіс Дюн розпоряджається моїми книжками, розсовуючи їх сюди-туди! Скільки разів мені повторювати їй, щоб вона не чіпала недочитаних книжок! Якщо вже їй так хочеться, то чому б не повертати ці книжки до бібліотеки, звідки я їх узяла? Який сенс залишати їх на сходах?

У мене із Джоном-садівником відбулася досить цікава і дивна розмова.