Схоже, той чоловік зовсім не зважав на холод. Говорив короткими фразами, а коли робив довгі паузи, явно щось пригадуючи, то решта теж мовчали, терпляче очікуючи продовження. У якусь мить будівельник вказав на екскаватор і зімітував рукою, як той вгризається в землю своїм зубатим ковшем. Нарешті чоловік знизав плечима, насупився і провів рукою перед очима, наче відганяючи від себе якийсь неприємний образ, що виник у його уяві.

Ось піднялися відкидні двері тенту, звідти вийшов ще один, п’ятий, чоловік і приєднався до групи. Вони про щось недовго і серйозно радилися, а потім виконроб пішов до групи своїх підлеглих і переговорив з ними. Ті схвально закивали головами, немовби заздалегідь очікували саме такого висновку, а потім забрали каски й термоси і вирушили до своїх автомобілів, припаркованих біля брами. Полісмен у формі зайняв позицію біля тенту спиною до входу, а його колега у пальті запросив будівельника та його начальника до поліцейського автомобіля.

Я повільно опустила фотокамеру, але все одно не зводила очей з білого тенту. Я вже колись була на тому місці. Мені пригадалася пустка занапащеної бібліотеки. Обвалені полиці, балки, що попадали на підлогу… А ще мені пригадався той несподіваний страх, що пронизав мене, коли я перечепилася об шматок обгорілої деревини.

Мабуть, у тій кімнаті знайшли труп, похований під обгорілими книжками, за труну якому служила книжкова шафа. І понад півстоліття цю могилу надійно приховували від очей балки, що впали додолу.

Естер? Ця здогадка міцно засіла в моїй голові. Я довго шукала людину — і ось, здається, її знайшла. Логічний висновок був неминучим.

Однак Естер поїхала за рік до пожежі, чи не так? Навіщо ж вона повернулася? І тут мене вразила думка, простота якої змусила мене повірити у її правдивість: а що, коли Естер взагалі нікуди не від’їжджала?..

Коли я вийшла на край лісу, то побачила двох білявих малюків, що безутішно плелися під’їзною доріжкою. На ходу вони похитувалися і спотикалися: важка будівельна машинерія залишила на землі звивисті, застиглі від морозу шрами, а дітлахи не дивилися собі під ноги. Та й ніколи їм було дивитися, бо вони тільки й знали, що оглядалися через плече на будівельний майданчик.

Саме дівчинка і побачила мене першою, коли, втративши рівновагу і ледь не впавши, повернула нарешті голову і поглянула перед собою. Від несподіванки вона зупинилася. А брат її, узрівши мене, напустив на себе поважний вигляд людини, яка знає дуже важливу інформацію, і сповістив мені таке:

— Вам не можна туди ходити. Так полісмен сказав. Туди ходити заборонено.