Мій дотик налякав двійнят, і вони відразу ж відсахнулися одна від одної.

У якусь мить я побачила Еммеліну, побачила чітко, і вона теж побачила мене. Я хапаю її за руку і тягну за собою — через вогонь, через дим — і ми врешті-решт дістаємося дверей. Але коли Еммеліна розуміє, що я хочу зробити, — забрати її від вогню в безпечне місце, — вона зупиняється. Я смикаю її за руку.

— Із ним усе гаразд. Він у безпеці. — Мої слова схожі на каркання, але їх принаймні можна розібрати.

Але чому ж вона мене не розуміє?

Я знову спробувала пояснити.

— Твій малюк… Я врятувала його.

Чи вона й справді мене почула? Неймовірно, але Еммеліна опирається моєму посмику, її рука вислизає з моєї. Куди вона поділася?! І мені знов не видно нічого, крім темряви.

Спотикаючись, я знову кидаюся в полум’я, наштовхуюся на Еммеліну, хапаю її й тягну за собою.

Але вона не хоче йти зі мною, вона знову вперто повертається до бібліотеки.

Чому?

Тому, що прив’язана до своєї сестри.

Міцними узами двійнят.

Засліплена, з обпаленими легенями, я йду слідком за нею.

Я розірву ці узи!

Заплющивши очі від жару, кидаюся я у бібліотеку, виставляю руки й починаю мацати довкола себе. Ось, нарешті, я намацала Еммеліну посеред вогню та диму і міцно в неї вчепилася. Я не відпущу її! Я не дам їй померти. Я неодмінно врятую її! Вона опирається, але я несамовито тягну її до дверей і витягую-таки з кімнати.

А двері — дубові. Масивні. Швидко не займуться. Поштовхом я зачиняю їх за собою і замикаю на засув.

А Еммеліна знову тікає від мене і збирається їх відчинити. Щось нестримно тягне її назад, щось сильніше за страх перед вогнем.

У шпарині стирчить ключ, яким не користувалися відтоді, як поїхала Естер; я повертаю його, та він розжарений, він пропікає мою долоню; я відчуваю запах горілої плоті. Еммеліна простягає руку, щоб схопити ключ і знову відімкнути двері. Розпечений метал обпікає її, і я ривком відтягую Еммеліну від дверей, поки вона не встигла оговтатися від шоку.

Раптом страшний, несамовитий крик увірвався в мою свідомість. Якийсь жахливий, нелюдський зойк. Може, це голос самого вогню? Я навіть не знала, звідки він долинає — з того боку дверей чи з цього? Починаючи з низького гортанного звуку, він набирає сили, перетворюється на нестерпний страхітливий вереск; а коли мені починає здаватися, що цей крик ось-ось скінчиться разом із подихом, із яким він вирвався назовні, він… триває — на неймовірно низькій ноті, неймовірно довго… Цей крик, долаючи перепони, наче заполонив увесь світ, поглинув його й кінець-кінцем розчинився в ньому.