— Ти не знаєш, котра з них Еммеліна?

Я не в змозі відповісти, я не відчуваю свого тіла, не можу поворухнутися.

— Менша з тим, — каже лікар. — Згодом дізнаємося. На все свій час.

І починає бубоніти собі під ніс:

— Аделіна — Еммеліна, Еммеліна — Аделіна. П’ятдесят на п’ятдесят, еге ж? Та нічого, все з’ясується саме собою.

Шпиталь. Двері швидкої розчиняються. Скрізь — галас і біганина. Кинуті на ходу фрази. Знервовані вигуки. Ноші ставлять на возик із коліщатами й швидко кудись везуть.

Крісло на колесах. Руки на моїх плечах:

— Сідай, серденько.

Крісло кудись котять. Ззаду мене чути голос:

— Не хвилюйся, дитино, ми вилікуємо тебе і твою сестру. Тепер ти у безпеці, Аделіно.

* * *

Міс Вінтер заснула.

Я подивилася на її ледь-ледь відтулений рот, трохи впалий і припухлий, як у малої дитини. На жмуток неслухняного волосся, що ніяк не хотів рівно прилягати до скроні. Уві сні вона здавалася дуже-дуже старою — і дуже-дуже молодою. Із кожним подихом ковдра то здіймалася, то знов опускалася на її худорляві плечі, при цьому злегка чіпляючись облямованим краєм за підборіддя. Міс Вінтер було байдуже, але я все одно нахилилася, підібрала краї ковдри й поправила пасмо сивого волосся на її скроні.

Міс Вінтер і не поворухнулася.

«Вона спить, — подумала я, — чи вже знепритомніла?»

Не знаю, скільки я потім просиділа, спостерігаючи за нею. У кімнаті був годинник, але рух його стрілок значив так само мало, як і розкисла географічна мапа, що плаває на морській поверхні. Я сиділа із заплющеними очима і не спала, наче мати, що пильнує дихання своєї дитини. А час — хвиля за хвилею — накочувався на мене.

Не знаю, як описати те, що сталося потім. Може, у мене від втоми почалися галюцинації? Може, я заснула, і все це мені наснилося? Чи міс Вінтер і справді сказала своє останнє слово?

— Я перекажу вашій сестрі те, що ви хотіли їй сказати.

Від несподіванки я аж сіпнулася й розплющила очі. Але очі міс Вінтер були заплющені. Мені здалося, що вона й досі спить глибоким, спокійним сном.

Я не помітила вовка, коли той прийшов. Я його не почула. Знаю тільки одне: невдовзі перед світанком стало незвично тихо, і я збагнула, що в кімнаті чути лише одне дихання — моє.